годин.
– Гаразд, тоді роздобудь усе.
Я кивнув.
– Коли ви хочете виїхати?
– Завтра вранці. З нами буде ще один чоловік.
– Сподіваюся, містер Кокер попередив вас, що я беру за свої послуги по п’ятсот доларів за день і окрему суму за додаткове обладнання?
Матерсон нахилив голову і, здається, хотів підвестися.
– Чи ви згодні заплатити невеличкий аванс? – обережно запитав я.
Вони обидва неначе застигли. Я підбадьорливо усміхнувся:
– Ми пережили тривалу й голодну зиму, містере Матерсон, а мені треба купити спорядження, що його ви замовили, й заповнити баки пальним.
Матерсон дістав свого гаманця й відрахував три сотні фунтів п’ятірками. А потім сказав своїм лагідним муркотливим голосом:
– Нам не потрібна твоя команда, Флетчере. Ми втрьох упораємося з судном.
Я був приголомшений, бо не чекав такого розвитку подій.
– Вони мають одержати повну платню, якщо ви відмовляєтеся від їхніх послуг. Я не можу знизити розцінок.
Майк Ґатрі все ще сидів навпроти мене і тепер нахилився вперед.
– Ти чув, що тобі сказано, Флетчере? Негайно прожени своїх чорнопиких з човна, – сказав він лагідним голосом.
Я акуратно згорнув пачку п’ятифунтових банкнот і поклав їх у нагрудну кишеню, а потім знову подивився на Ґатрі. Його реакція була дуже швидка: він напружився, і я вперше помітив бодай якийсь вираз у його холодних поцяткованих очах. Це було передчуття. Він знав, що зачепив мене, і сподівався, що я відповім йому тим самим. Він хотів роздратувати мене. Його руки все ще лежали на столі долонями вниз. Я уявив собі, з якою б насолодою схопив його мізинці й переломив їх навпіл, немов сирні палички. Я знав, що зможу це зробити, перш ніж він устигне поворухнутися, і ця думка давала мені велику втіху, бо я неабияк розгнівався. У мене небагато друзів, але я дорожу тими, що є.
– Ти чув, що я сказав, хлопче? – просичав Ґатрі.
Я знову розплився у своїй дурнуватій усмішці, яка химерно застигла на обличчі.
– Так, сер, – сказав я. – Містере Ґатрі, ви платите гроші, тож можете вимагати все, що вам заманеться.
Я мало не задихнувся, вимовляючи ці слова.
Ґатрі відкинувся назад на своєму стільці, і я побачив, що він розчарований. Цей клубок м’язів явно впивався своїми вчинками, і я тоді подумав, що мені, мабуть, доведеться вбити його. Це припущення тішило мене, і я сяяв усмішкою.
Матерсон спостерігав за нами своїми блискучими очицями. Його цікавість була холодна, мов у науковця, що досліджує лабораторні зразки. Він побачив, що конфронтації вдалось уникнути, і його голос знову став лагідним і муркотливим.
– Дуже добре, Флетчере, – він підступив до столу. – Наготуй це все спорядження й чекай на нас тут о восьмій ранку.
Вони покинули борт, а я зостався допивати пиво. Можливо, причиною було похмілля, але мене опанувало лихе передчуття. Либонь, усе ж краще залишити Чаббі й Анджело на березі. І я пішов їм про це сказати.
– Наші клієнти дуже дивні, та нічого не вдієш. Вони мають якусь велику таємницю, тому ви залишитеся на