зілля, від якого людина буде спати два дні – не більше і не менше.
– Це простіше. Та й покарання набагато милосердніше.
– На це теж воля Аллаха! Уранці ти повернешся у свій дім – у фортеці, звісно. Дивись, не осліпни від сонячних щедрот і не напийся, як свиня! Твої послуги можуть мені знадобитися в будь-яку мить. І наостанок. Там тебе чекають свіжі газети з франкських країн і книги. Як і колись, ти повідомлятимеш мені, що відбувається в Європі й чого чекати в недалекому й далекому майбутньому. Незабаром знову побачимося.
Хан вийшов у коридор, де на нього чекали Матвій і ключник.
– Із цим у чорному все вирішено. А як там почувається Шеремет-бан,[86] усе ще не порозумнішав цей московит?
– Ні, мій повелителю. Усе ще погрожує зрівняти Крим із землею. Майже дев’ятнадцять років йому дошкуляє гординя. Відтоді, як татари й османи вирізали його військо, а самого захопили в полон. У своїй злобі два місяці тому він вирвав із рук матері дитину і жбурнув у прірву. Відтоді він у темряві.
– Переведіть його нагору. Нехай видихається, а то геть збожеволіє. І ще… Хочу побачити ляха. Відмикай!
Ключник метушливо перебрав зв’язку й зі скрипом відчинив потрібні двері.
– Юсуфе, світоч!
Не входячи до в’язниці, Мурад-Гірей освітив приміщення. У кутку, відвернувшись від світла, сидів на кам’яній підлозі змарнілий чоловік, у якому все ще можна було розгледіти дебелого силача. На його руки й ноги були надіті подвійні ланцюги:
– Егей, ляше! – крикнув польською хан. – Ти казав, що всі твої пращури були лицарями?
– У моїй вітчизні шляхтич завжди лицар, готовий довести це шаблею, – пролунав незвично гучний, з легким заїканням голос цього ханського в’язня.
– Свою шаблю ти обміняв на ніж, яким різав купців, щоб заволодіти їхнім золотом. І робив це в моїх володіннях!
В’язень рвонувся в ноги хану, але міцні ланцюги утримали його на місці.
– Сто дяблів! Убий мене, хане! Я більше не витримаю пекла цього кам’яного мішка.
– Може, ти погодишся послужити мені? – з усмішкою запитав хан.
– Так!.. Так!.. Матка боска! Усе, що завгодно! Згоден на все…
– Воістину, Аллах знає всі речі й дав кожному роду те, що йому підходить,[87] – по-татарськи сказав Мурад-Гірей і з силою зачинив двері.
Деякий час постояв у роздумах, а тоді наказав наглядачеві:
– Ще день хай лях погниє тут, а потім хай посмажиться на сонці. Хтозна… На все воля Аллаха!
Уже при світлі смолоскипів, в’їжджаючи в палац, хан запитав у свого чашника:
– Ті, про кого йдеться в листі султана… готові?
– Так! – лаконічно відповів Хавле-Юсуф і соромливо, обома руками провів по обличчю.
Ханський сад був направду подібний до райського гулістану. За різноманітністю дерев і квітів він перевершував султанський сад. І хоч Орхан був мало обізнаний у тонкощах садового мистецтва, він розумів це. Адже сіляхдар мав очі, вуха й османський видатний ніс. Не можна було не помітити, з яким