поезію саду навесні, коли цвітуть фруктові дерева, а над їхніми пелюстками кружляють працьовиті бджоли та джмелі. Цей сад був такий розкішний за Мехмед-Гірей-хана. Він був благородною, обдарованою від природи людиною, винятково щедрою й великодушною. Щасливий був чоловік. І було це якихось двадцять років тому. Я був щасливий під покровом його тіні. Особливо мені тоді подобалось спостерігати за тим, як вода, викинута з водометів, стікала з дерев. Це був благословенний дощ, від якого дихалося на повні груди. І хотілося жити, жити…
– А зараз що не так? – Орхан зупинився й подивився на свого супутника, трохи звузивши очі.
Евлія Челебі сумно зітхнув і розвів руками:
– Здається, що все краще вже минуло. Здається, залишився лише крок, ще один подих…
Сіляхдар наблизив своє обличчя до обличчя супутника й тихо сказав:
– А мені здається, мій друже, ще доведеться і побігати, і віддихуватися від цього бігу. Ти ж сам на це напрошуєшся, – нараз Орхан розсміявся, дзвінко й від душі.
– На все воля Аллаха! – Евлія Челебі звів до неба очі й руки, а потім так само дзвінко розсміявся.
– Після такої прогулянки садом у мене чудовий кеїф.[88] Покращимо його спільним оглядом подарунків, через які мені важко дістатися до канапи.
– З величезним задоволенням! – погодився Евлія Челебі, підхоплюючи сіляхдара під праву руку.
Велика кімната, відведена Орханові, справді була вся загромаджена подарунками.
Двоє літніх чоловіків, які за довге життя отримали безліч дарів, пустували, як хлопчаки, перебираючи й оглядаючи все це. Тут були срібні таці, чаші й глеки, кілька рулонів кумашу,[89] довгий фартух для гоління з шовковою вишивкою, хусточки, що носяться за поясом, кілька щонайтонших лляних скатертин, сагайдак із тугим луком і посрібленими стрілами, кілька кинджалів із золотою насічкою, нитки перлів, кошелі з золотом і сріблом, ковпаки для намотування чалми, шаровари з шовку, доломани,[90] верхні й спідні каптани[91] і ще безліч тафаригів,[92] виготовлених ремісниками щедрого Бахчисарая.
– Ти бач! Золоті стремена! Знаєш що, мій друже Орхане? Збери все це докупи й відправ у Стамбул. Твої дружини та наложниці будуть щасливі, і тобі вистачить цього надовго.
– Евліє! Ти подумав, що сказав? – насупив брови сіляхдар.
– Пробач, не сердься. Я забувся, побачивши ці скарби Алі-баби. Не сердишся? О! Бач, які прекрасні сап’янові чоботи. Можна мені приміряти? – весело вигукнув Евлія Челебі, але передумав і взяв до рук м’які папучі,[93] вишиті золотими й срібними нитками. – Ні. Чоботи для моїх ніг уже важкі. Краще я приміряю ці чарівні сандалі. Які добрі та вмілі руки вишивали їхній чудовий візерунок! Тільки витончені руки найчарівнішої дівчини!
І він під схвальним поглядом сіляхдара став їх приміряти.
– А в цьому папучі щось сховано! – вигукнув Евлія