І марно вона буде позирати на дорогу в очікуванні омріяного. Можливо, у її серце запала любов, коли вона побачила великого бахадира? Особливо в розкішному золотому вбранні, що засліплює яскравіше від полуденного сонця. Може, через нього мила дівчина не помітила зморшок і сивих вусів славного воїна? А може, навпаки – саме це й запалило в ній бажання й любов. Адже любов – це найвище людське почуття. «Шлях Пророка – це шлях любові. Якщо хочеш жити – помри в любові!» Так сказано в Корані.
– Евліє! Я дарую тобі ці папучі разом із листом і навіть даю на цю ніч золоті шати від султана. Вирушай на поле любові й гасай по ньому збудженим жеребцем. Тільки не перечепися п’ятою ногою об камінь.
Евлія Челебі розсміявся. Слідом за ним, не витримавши, зайшовся сміхом і сам сіляхдар.
– А чого ж? – лукаво примружив око вчений осман. – Я навіть знаю, де це місце. Солодка гора – це Тепекірман. Це лише половина франкської милі на північ від Бахчисарая. Висока гора у вигляді голови цукру. Біля її підніжжя приємні сади й широкі луговини з соковитою травою, ліліями й тюльпанами. Туди часто виїжджають відпочивати жителі ханського міста. А відшукати намет червоного кольору буде неважко. Ох і натанцююсь я з тутешньою гурією!
– Тільки не сьогодні й не завтра. Увечері хан запросив на бенкет. А завтра з першими променями сонця він влаштовує для нас полювання. Не настільки ж ти не поважаєш хана, щоб проміняти його приємне товариство на працю біля ненаситної й безсоромної ороспу.
– Виходить, танців під місяцем не буде, – спробував зіграти розчарування вчений старий.
– Подай мені ці папучі, – попросив Орхан і довго дивився на їх вишитий верх, а відтак на мотузяні підошви.
– Може, все-таки… – жартівливо сказав Евлія Челебі.
– Евліє! Краще поклич мого Абдула. Я вже п’ять днів не вправлявся з ним на шаблях.
– Полювання – близький родич війни. І ще треба поміркувати, хто з них старший і важливіший. Наш улюблений султан Мехмед – великий мисливець. Мені кілька разів пощастило брати участь у його полюваннях. Жоден звір не зміг ухилитися від твердої руки й влучного ока нашого падишаха. Якби воїни з такою ж пристрастю билися на полі бою, як їх султан віддається полюванню, над усім світом майорів би зелений Прапор Пророка. Гей, ви, собачі діти! Тримайтеся ближче до гори!
Хан Мурад-Гірей недбало помахав ногайкою, а потім не витримав і поскакав до тих, що йшли лівим крилом мисливської лави.
– Так, полювання – приємне проведення часу. А ще приємніше, якщо воно не засіб добування їжі, а весела прогулянка на свіжому повітрі. І немає потреби видивлятися сліди звіра й підходити до нього з невітряної сторони, а можна милуватися синім небом, зеленим лісом і квітами на луках. Чи не так, мій друже Орхане?
Сіляхдар поблажливо глянув на вченого османа й тільки знизав плечима. Напевне, щоб не розігнати дичину, а може, і від того, що золоті шати в цей спекотний день обтяжували би його, Орхан надів шовкові шаровари й легкий доломан блакитного кольору. І якби не його суворе обличчя й горда постава голови, великого бахадира можна було би прийняти за дрібного бея або навіть загонича