тому була і їхня провина, – похмуро зауважив московський воєвода. – Були б вони добрі, було б і їм добре. Та в кожній країні ставлення до євреїв неоднозначне. Перші примусові гетто з’явилися у вашому святому Римі…
– Ні! У Венеції… Повір, історію я знаю краще від тебе…
– Вірю випускникові єзуїтської колегії…
– …І багатьох інших університетів Європи…
– Он як! А я тут, бовдур, змагаюся з ним… Але все-таки твого коня єзуїтського приберу своїм слоном. Ха! Ти гадаєш, що ми в Москві геть темні й не знаємо премудрості індійської? Ще наш батюшка-цар Іван, на прізвисько Грозний, призвичаїв до цієї гри своїх слуг.
Себастьян схилився над шахівницею й довгий час мовчав, поки зробив наступний хід. І ще декілька ходів гравці зробили мовчки. Мабуть, наставав вирішальний момент у грі.
– Ось тобі, слуго царя, і мат! – нарешті видихнув єзуїт і підніс туру під ніс королю супротивника. – Повний тріумф католицтва над православ’ям! Нумо, наллю вина кримського, підсолодимо твій розгром.
Воєвода склав руки на грудях і надув щоки:
– Це ж просто мат – кінець гри. А ти… тріумф! Ще одна моя поразка. І тільки моя…
– Отже, не одна?
– Не одна. Сам знаєш, порубали турки й татари моє велике військо. Багато славних людей московських згинуло в тій січі. Саме через мої помилки. Сором мені й ганьба. Якщо Бог змилостивиться й дозволить повернутися в Москву – сам сяду на кіл. А ще цей ганебний полон мій. Остогиділо мені все. І гори, і сонце, і каміння це.
– То попроси хана. Чого чекати? Сядеш на палю просто тут. Сам. Ото сміху буде.
– До мук душі ви, єзуїти, байдужі. Може, тому вас і ненавидять. А мені ось тут болить… – боярин щодуху вдарив себе в груди.
– То, може, вип’єш вина, боярине? – співчутливо порадив єзуїт.
– Ні! Моя голова від нього важчає й дуріє. Ти ж, певно, чув, що я сп’яну гріх великий учинив – немовля безвинне зі скелі скинув. Тяжко п’яний був. Сором мені й ганьба вічна! Сам не знаю, який демон мною оволодів, щоб змусити вирвати в матері дитя й кинути його в прірву. Гріх незмивний до останніх днів моїх. А все від безвиході та суму за землею рідною й родиною своєю.
– Як знаєш, воєводо. А я собі вдруге наллю. Кращого від кримських напоїв нічого Бог не дав на землі з ягід виноградних.
Себастьян налив собі в глиняний келих і з задоволенням вицмулив усе до дна. Тоді налив знову й, солодко заплющивши очі, весело вигукнув:
– Ох! Розкішне вино! Такого не пив навіть у папи римського.
– Ти й до папи вхожий? – з цікавістю подивився на єзуїта Василій Борисович.
– Був. Я тут навічно, – примружився Себастьян. – Хан не випустить. Я для нього незамінний: і з дослідами алхімічними, і користь із мене політична. Він мені всі газети й книги найсвіжіші дає. І донесення своїх шпигунів. І мені корисно, і йому дещо пророкую. Отак і живу з задоволенням у цій в’язниці. Тільки на волю мені треба. Хочу в краю ріднім прилягти на траву й забутися легким сном.
Воєвода