Філіп не зважав на те, що його слухачі зникли, і спокійно вів далі:
Зараз я процитую уривок із «Будденброків». (З цими словами він розкрив пошарпану книжку в паперовій обкладинці.) Ваше завдання – уважно прочитати цей роман, а особливо його дев’ятий розділ. Для вас це буде безцінний досвід, він принесе набагато більше користі, аніж спроби віднайти сенс у спогадах ваших колишніх пацієнтів. Отже:
«Я сподівався жити далі в своєму синові? Тій ще лякливішій, кволішій особистості? Дитяча вигадка, дурощі! Що мені син? Мені не треба сина!.. Де я буду, коли помру? Це ж ясно, як Божий день, так навдивовижу просто! Буду в усіх тих, хто будь-коли вимовляв, вимовляє чи вимовлятиме «я», а особливо в тих, хто каже це «я» сміливіше й радісніше…
Хіба я коли ненавидів життя, це чисте, грізне й могутнє життя? Дурниця, непорозуміння! Я тільки себе ненавидів, тому що не міг його витримати. Але я люблю вас, щасливі, всіх вас люблю, і скоро мене перестане відділяти від вас тісна в’язниця, скоро те в мені, що любить вас, моя любов, звільниться і буде з вами… з вами і у вас, у всіх!..»
Філіп закрив книгу й повернувся до своїх записів.
То хто був автором твору, який кардинально змінив Томаса Будденброка? У своєму романі Манн не розкриває його імені, однак сорок років по тому він написав чудове есе, в якому йшлося про те, що автором тієї книжки був Артур Шопенгауер. Манн розповідає, як у віці двадцяти трьох років він уперше відчув неймовірну радість від читання Шопенгауера. Його зачарувала не тільки милозвучність слів автора, які він змальовує як «ідеально чисті й округлі, з напрочуд потужним викладом думок та мовою, слова настільки вишукані, ідеально припасовані, пристрасні, геніальні, неймовірно й прекрасно суворі – таких годі шукати в історії німецької філософії», але й суть поглядів Шопенгауера, які він описав як «емоційні, такі, від яких перехоплює подих, які балансують на межі контрастів, між розумом та інстинктом, пристрастю і спокутою». Манн повсякчас зауважував, що Шопенгауер став для нього надто цінним досвідом, щоб тримати його при собі, тож у своєму творі він запропонував працю цього філософа персонажу, який втомився від страждань.
Не тільки Томас Манн, але й багато інших мислителів зізнавалися, що багато в чому завдячують Артуру Шопенгауеру. Толстой називав його «найвеличнішим генієм з-поміж людей». Для Річарда Ваґнера він був «дарунком небес». Ніцше говорив, що його життя змінилося назавжди після того, як він купив пошарпаний томик Шопенгауера в букіністичній крамничці в Лейпцигу – він зізнавався, що «дозволив цьому невгамовному похмурому генію попрацювати над моєю свідомістю». Шопенгауер назавжди змінив інтелектуальну мапу західного світу, без нього ми мали б зовсім інших (і значно слабших) Фройда, Ніцше, Гарді, Віттґенштейна, Бекетта, Ібсена, Конрада.
Філіп дістав кишеньковий годинник, якусь мить уважно на нього дивився, а тоді урочисто сказав:
На цьому ми завершуємо наше знайомство