що стан твого здоров’я погіршився, а для чоловіка у віці шістдесяти п’яти років це означає, що він скоро зустрінеться зі смертю. Тому я припустив, що ти наляканий і шукаєш того, що могло б тебе заспокоїти. Тож моя сьогоднішня лекція була своєрідною реакцією на твоє прохання.
– Досить розмитою реакцією, Філіпе.
– Не більш розмитою, аніж твоє прохання, Джуліусе.
– Туше! Але наскільки я пригадую, тобі завжди імпонувала неясність.
– Я й зараз сприймаю це абсолютно нормально. Ти попросив про допомогу – і я відгукнувся, познайомивши тебе з людиною, яка може стати тобі в пригоді значно більше, аніж усі інші.
– Отже, ти вирішив допомогти мені віднайти спокій, змальовуючи те, як Будденброк на порозі смерті знайшов умиротворення в праці Шопенгауера?
– Авжеж. І те, що я тобі запропонував, – це тільки «закуска», зразок того, що ти можеш отримати згодом – чогось значно більшого. І я, як гід, який поведе тебе творчістю Шопенгауера, хотів би зробити тобі одну пропозицію. Повір, це дуже вигідна угода.
– Угода? Філіпе, ти не припиняєш мене дивувати. Я просто-таки заінтригований.
– Я вже завершив свою роботу в межах програми консультування, а також зібрав усі необхідні документи, щоб отримати ліцензію психотерапевта. Але мені ще потрібно попрацювати двісті годин під професійним наглядом. Звісно, я можу й далі провадити діяльність клінічного філософа – ця галузь ніяк не регулюється законодавством штату. Однак ліцензія психотерапевта-консультанта матиме для мене безліч переваг, включно зі страхуванням від лікарських помилок та більш ефективним просуванням себе на ринку. На відміну від Шопенгауера, я не маю ані незалежного джерела фінансової підтримки, ані потужної наукової підтримки. Гадаю, ти на власні очі бачив, як зневажливо ставляться до філософії йолопи з цього свинарника, який гордо іменують університетом.
– Філіпе, чому ми мусимо кричати одне одному? Лекція вже закінчилася. Чому б тобі не сісти ближче, щоб ми могли продовжити нашу бесіду за більш неформальних обставин?
– Гаразд.
Філіп зібрав свої нотатки, запхав їх до портфеля і вмостився у кріслі першого ряду. І хоча тепер вони сиділи ближче одне до одного, їх усе ще розділяли чотири ряди крісел, а Філіп був змушений незручно вигинати шию, щоб дивитися на Джуліуса.
– Отож, якщо я правильно тебе зрозумів, ти пропонуєш своєрідний обмін: я стаю твоїм супервізором, а ти навчатимеш мене мудрості Шопенгауера? – вже тихіше поцікавився Джуліус.
– Саме так! – Філіп повернув до нього голову, однак їхні погляди не зустрілися.
– І ти вже міркував над тим, якою саме буде наша співпраця?
– У мене було багато думок з цього приводу. Насправді, лікарю Герцфельд…
– Джуліусе.
– Авжеж, Джуліусе. Я хотів сказати, що протягом кількох тижнів міркував над тим, щоб зателефонувати тобі й попросити про супервізію, однак щоразу відмовлявся від цієї думки – переважно