ктуальной издательской системе Ridero
Зміст
1. Візит упиря.
2. Кошовий отаман.
3. Маєток полковника Кульбаса.
4. Степан Колода.
5. Знахар Прокоп Цимбалюк.
6. Любов.
7. Змова польських князів.
8. Благословення отця Володимира.
9. Одруження полковника Кульбаса.
10.Могила вовкулака.
11. Зустріч нечисті.
12. Віщі сни.
13. Вбивство упиря
14.Сатанинська подяка.
15.Одужання Кульбаса.
16.Похорони відьми.
17.Запорізька Січ.
18.Похід на Крим
19.Хитрість Запорожців.
20.Поєдинок.
21.Чінгарська битва.
22.Загибель полковника Кульбаса.
23.Перемога.
У шістнадцятому столітті Україна вела кровопролитні війни за свою незалежність. Польська шляхта, захопив західну частину країни, встановила там своє панування. На півдні постійно здійснювали набіги кримські татари, спалюючи села і уганяючи в полон мирних жителів. Островом свободи була Запорізька Січ, як центр визвольної боротьби. Туди стікалися всі знедолені. З Московії – збіглі кріпосні селяни, з Речі Посполитої і України – холопи. Вони приєднувалися до Запорізьких козаків, щоб створити першу в світі державу вільних людей.
1. Візит упиря
Степ розливався навколо безкрайнім морем. Повітря п’янило і було наповнене особливими запахами, які веселили душу і робили життя по-справжньому радісним. « Що ж тут такого особливого у степу? Що так стискає серце і зігріває душу? Вискочив би із сідла і полетів разом з птахами під хмари», – так думав молодий козак Ігнат Головань, слідуючи разом зі своїм товаришем Степаном Колодой до полковника Кульбаса.
Наставав той час доби, коли розумієш, що літо – сама краща пора року. Денна жара потроху зменшилася, поступаючись місцем вечірній прохолоді. Сірі сутінки непомітно заповнювали мир, заволікаючи денні яскраві фарби. Почало легше дихати і хотілося сказати: «Хух, слава Богу, вечір».
– Ігнат, і що нам в степу спати? – запитав свого товариша Колода.
– Не годиться хрещеній душі, от так під зірками ночувати. А що робити? – міркував вголос Головань.
– Може то чорт нас водить? Вже давно повинен бути хутір Перекопченко.
– Тш, тш. Я, здається, чую собачий гавкіт. Та он і дим піднімається попереду, і верби вже видно.
– Давай, Степан, додамо ходу, поки не стемніло.
Під'їхавши ближче, козаки побачили хутір, обнесений дерев'яним частоколом висотою метра зо три. Широкі дубові ворота були зачинені з середини.
– От це так, – подумав Ігнат. – Минулого року тут такого не було.
Хлопці дружньо вдарили у ворота. Під молодецькими кулаками колоди загуділи. Собаки ще сильніше почали «брехати». Здавалося, що вони зараз луснуть або охрипнуть. У згущеній темноті, у дворі з'явилася людська фігура. Голос із-за воріт запитав:
– Хто там, на ніч глядячи, грюкає?
– Козаки ми. Народ православний, – відповіли Запорожці, – просимо пустити переночувати.
– Хто вас знає? Може ви люди відважні, а може і зовсім нелюди? – відповів голос із-за воріт.
– Дядько Матвій, це я – Ігнат Головань. Ви що, не пізнаєте мене? Ми минулого року проїздили через Ваш хутір.
– Пам'ятаю такого козака. Ти ще славно співаєш, хлопче. А хто це з тобою?
– Це товариш мій, Степан Колода. Відчиняйте добродію.
– Раніше перехрестіться, а там подивимося.
«Ну і діла», – здивувався хорунжий. – Дивіться, якщо не вірите.
Ігнат зняв шапку і перехрестився по православному звичаю. Степан поступив так само.
– Ну, слава Богу, «свої», – почувся голос зі двору.
Пролунав гуркіт. Ворота почали відкриватися. У темному отворі відчиняющіхся стулок стояла сива людина в сорочці-вишиванці і широких козацьких шароварах. Він пильно дивився на в'їжджаючих вершників. Посеред двору стояла біла хата-мазанка з розписними вікнами, низькими дверима і високим солом'яним дахом. Козаки прив'язали коней біля ганку.
– Проходьте до хати гості. Гей, Євтух, дай коням вівса, а коли остигнуть – напої їх, – низьким голосом сказав дядько Матвій.
Хлопці зняли шапки й увійшли до будинку. Вбрання усередині було скромне. Мабуть, господар не ганявся за розкішшю. Зате зброї на стінах хатини було достатньо, щоб озброїти цілий загін. Посеред кімнати стояв стіл, навколо нього розташовувалися лавки. Груба була побудована так, що кожна з її чотирьох сторін, виходила в різні кімнати. У кутку висіли ікони, прикрашені рушником. Під образами горіла лампада.
– У Вас лампада горить і вдень, і увечері? – запитав Степан.
Господар