волосся, статна фігура. А ось очі у неї дивні, такого зеленого кольору, як трава влітку на пасовищі. Полковник зупинявся з нею в нас, коли їхав до себе в маєток. Зустріли ми їх, як то годиться, повечеряли, і спати полягли. Козаки, що були з ним – в сінях, полковник з дружиною – в світлиці. Ну, а ми – як завжди. Посеред ночі у дворі здійнявсь якійсь гомін. Собаки спочатку загавкали, як на вовка, а потім завили, як на небіжчика. Я виходити не став, подумав, що сіромаха приходив до хутора. Ось собаки і забрехали. Вранці прокинулися, а одного козака немає. Думали, може, поїхав у справах рано вранці? Тільки Кульбас сказав, що такого ще не було, щоб без його відома, виїжджав хтось. Пошукали козака навколо – не знайшли. Так полковник зі своєю свитою і виїхав додому.
– Ну і що ж тут дивного, дядьку, – запитав Ігнат.
– Не поспішай, слухай далі. Наступною ніччю ми знову прокинулися від гомону на вулиці. Вийшли у двір, а там з собаками коїться щось недобре. Смух у них настовбурчився, хвости підігнані, і виють, як божевільні. В той час до воріт хтось й вдарив. Ми з хлопцями узяли смолоскипи, пістолі і пішли дивитися, хто там, посеред ночі завітав. Підійшли, бачимо, а це зниклий козак з полковницької свити. А вигляд в нього такий, ніби біси на нім горох молотили. Обличчя якесь сіре, очі блищать, а одежа уся на клапті розірвана. Ми його запитали, чого він вночі вештається, чому не поїхав до полковника? А він говорить, що з ранку їздив по степу прогулятися, та заблукав, хоче переночувати, а вранці поїде до Кульбаса. Я його і впустив. Коли цей хлопець йшов по двору, собаки зовсім з розуму посходили. Забилися в будки і вили звідти ще сильніше, ніж раніше. Ми увійшли до будинку, сіли за стіл. Я запитав, чи не хоче він їсти. Ми то вже давно повечеряли. А козак відповів, що тільки води вип'є і спати ляже. Я йому, – «випий молока, чому саму воду?». А він на своєму стоїть. Ну, дали йому води. Тільки хлопець її не п'є, а як ніби смокче. Я питаю, – «А де ж твій кінь»? «Втік у полі», – відповідає. Ну, гадаю: «Щось тут не так». Пригадав, як мене змолоду учив мій дідусь, славний був козак, Царство йому Небесне: «Якщо є сумніви, з християнином розмовляєш чи ні, попроси його перехреститися і все стане зрозуміло». Я й кажу йому, – «Ну що ж, якщо їсти не хочеш, то пішли спати». Я встав і три рази перехрестився на святі образи по нашому звичаю. А хлопець, дивлюся, не хреститься, а збирається вишмигнути з кімнати. «Стій, хлопче, – говорю, – а ну перехрестися на образи»! «Та чого Ви до мене причепились, я вже спати хочу?» – відповідає він. «Ні, не підеш», – продовжую я і хапаю шаблю із стіни, а в іншу руку свій натільний хрест. «А ну відповідай, нехристе, що ти тут робиш і хто ти такий», – питаю його, а сам вихід йому до дверей загороджую. Раптом козак, побачивши хреста перед ним поставленого, увесь посинів, затремтів, очі почервоніли і як сіпнеться до вікна. Я його встиг шаблею полосонути по спині. А він у вікно виплигнув, побіг через двір, перестрибнув через огорожу, вона тоді ще не така висока була, і був такий. Ми вночі за ним гнатися не стали. Ось такі справи у нас кояться. Після цього, я огорожу і замінив на вищу і міцнішу. Гості, які приходять