Боронь частенько з розчуленим зітханням повертався думками до цих двох своїх подорожніх зустрічей, гріючи душу спогадами про безкорисливих мандрівників…
Здерши голову, Боронь стежив за клубами сизого диму, що шарами заповнював коридор. Крізь розмірений перестук коліс став просочуватися з рур шепіт гарячої пари. Почулося булькання води, він відчув її теплий натиск в батареях: вечір був холодний, запрацювало опалювання.
Моментально лампи під стелею раптово заморгали світляними віями і згасли. Але ненадовго, в наступну ж хвилину старанний регулятор поспішно уприснув свіжу порцію газу, який підживив слабнучи пальники. Боронь зразу ж розпізнав його специфічний терпкий запах, що нагадує волоський кріп, в’їдливий і дурманний, він забивав аромат тютюну…
Раптово йому здалося, що він чує чалапання босих ніг по коридору.
– Дух, дух, дух, – гучно відлунювали кроки, – дух, дух, дух…
Кондуктор відразу зрозумів, що це значить: не вперше чує він у потязі те чалапання. Висунувши голову, кинув погляд в похмуру перспективу вагону. В самому кінці, там, де стіна заламується і відступає до купе першого класу, він на якусь секунду углядів його голу, як завжди, спину, залиту рясним потом, на одну-єдину секунду промайнула перед очима його зігнута каблуком фігура.
Боронь затремтів: Смалюх знову з’явився в потязі.
Вперше він привидівся йому двадцять років тому – за годину до страшної катастрофи, що трапилася між Знічем і Княжими Гаями, коли загинуло сорок осіб, не кажучи вже про величезну кількість поранених. Кондуктор мав тоді тридцять років і ще міцні нерви. Дотепер пам’ятав усі подробиці катастрофи, аж до номера нещасного потяга. Він тоді чергував у хвостових вагонах, може, тому й уцілів. Гордий тільки що одержаним новим чином, відвозив додому наречену, бідну свою Касюню, що стала однією із жертв тодішньої трагедії. Пригадує, як посеред розмови з нею раптом його незборимо потягнуло в коридор. Не маючи сил опертися, вийшов. І тоді побачив у тамбурі, біля самого виходу, зникаючу постать голого велетня: тіло його, вимащене сажею і залите брудним потом, виділяло задушливий сопух: був у ньому запах волоського кропу, задуха чаду і сморід мастил.
Боронь кинувся за ним навздогін і ледь не схопив, але велетень на очах розтанув у повітрі. Чув тільки якийсь час тупіт босих ніг по підлозі: дух, дух, дух – дух, дух, дух…
За якусь годину їхній потяг зударився зі стрічним швидким…
З тієї пори ще двічі йому зустрічався Смалюх і щоразу, як заповідь нещастя. Він бачив його під Равою за кілька хвилин перед тим, як потяг зійшов з рейок. Смалюх біг дахом вагону і махав йому запацьканою шміром шапкою, яку зірвав з розпашілої голови. Виглядав він не таким страшним, як раніше, і все обійшлося без значних жертв: злегка поранилося кілька осіб, але загиблих не було.
А п’ять років тому, прямуючи пасажирським поїздом до Бонська, кондуктор помітив його між двох вагонів стрічного товарняка. Смалюх примостився на буферах і, ставши навпочіпки,