великий дивак, а може, й чарівник. Фокус свій здійснив завдяки низці висланих у спеціальному порядку сигналів. Вдалося йому це випадково, як він потім сам запевняв. От так, бавився сигналами, які комбінував у розмаїтий спосіб, змінюючи їхній порядок і характер. Аж якось, після подачі семи таких знаків, потяг, що в’їжджав на його станцію, раптом на повному ходу піднісся вгору паралельно до колії, похитався пару разів у повітрі і розчинився в просторі. Відтоді ніхто більше не бачив ні потяга, ні людей, які ним їхали. Кажуть, що він з’явиться знову, якщо хтось пошле ті самі сигнали, але у зворотному порядку. Начальник, на жаль, незабаром після того збожеволів, і всілякі спроби видобути з нього таємницю того фокуса пішли намарно. Хіба хтось випадково вгадає ті знаки і поверне потяг на землю.
– Пригода, яких мало, – зауважив начальник Зданович. – А коли сталася ця дивовижна подія?
– Яких сто років тому.
– Ого! Добрий шмат часу! В такому разі пасажири потяга були б на ціле століття старші. Прошу уявити собі, що б то була за дивовижа, коли б нині-завтра вдалося якомусь щасливцеві віднайти апокаліптичні сигнали і зламати сім печаток чарів. Ні сіло ні впало, раптом зниклий потяг, відпочивши у столітньому депо, падає з небес на землю, і висипається з вагонів натовп зігнутих тягарем віку бабусь і дідусів.
– Але ж ти забуваєш, що у четвертому вимірі люди, певно, не потребують ані їжі, ані пиття і не старіють.
– Маєш рацію, – визнав Гашиць. – Свята правда. Гарна легенда, друже, дуже гарна.
Він замовк, щось собі пригадуючи. За мить, вертаючись до слів Сьвіти, промовив у задумі:
– Сигнали, сигнали… І я щось про них можу оповісти. Тільки не легенду, а правдиву історію.
– Слухаємо! Просимо! – обізвався хор залізничників.
Гашиць сперся ліктем об ляду столу, натоптав люлечку і, випустивши під стелю вагона кіл білого диму, розпочав свою розповідь.
Якось увечері, близько сьомої години, станція Домброва була розтривожена сигналом: «відчепилися вагони», молоточок дзвоника вдарив двічі по чотири рази з паузою в три секунди. Поки начальник Помян встиг зорієнтуватися, звідки надійшов сигнал, почувся новий: пролунали три і два удари, повторені чотирикратно. Службовець зрозумів – це означає «всі потяги затримати». Небезпека стала реальною.
Якщо взяти до уваги нахил колії і сильний західний вітер, відчеплені вагони котилися назустріч пасажирському потягові, який саме відходив зі станції.
Треба було негайно затримати потяг, відігнати його на пару кілометрів у протилежний бік, тобто на безпечну дистанцію. Черговий – молодий, енергійний службовець – віддав відповідні розпорядження. Пасажирський вчасно відвели назад і відразу ж вислали зі станції локомотив із людьми, що мали завдання зупинити некеровані вагони. Він обережно рухався назустріч небезпеці, освітлюючи собі шлях трьома потужними прожекторами, перед ним на відстані семисот метрів ішло двоє шляхових обхідників із запаленими смолоскипами й уважно вглядалися в колію.
Але, на