підважте їх.
– Хвильку, пане начальнику.
Заскреготіло залізо, замок хряснув і піддався.
Інспектор штовхнув двері й увійшов досередини. Але у ту ж хвилю вискочив назад на подвір’я і приклав хустинку до носа. З приміщення вдарив жахливий сморід. Один з чиновників наважився переступити поріг і зазирнув углиб.
За столом під вікном сидів будник – з головою, похиленою на груди, і правою рукою, опертою пальцями на кнопки сигнального апарата.
Службовець наблизився до столу і, поблідлий, обернувся до виходу.
Короткий погляд, кинутий на руку обхідника, переконав його, що не пальці тримали кнопку, а три голі, позбавлені м’яса фаланги.
Тієї ж миті людина біля столу захиталася і, наче колода, впала на землю – усі впізнали труп Язьви у стані цілковитого розкладу.
Присутній тут лікар підтвердив смерть, яка сталася принаймні десять днів тому. Складено було протокол, і тіло поховали на місці, відмовляючись від розтину з причини сильного зіпсуття.
Причини смерті не було знайдено. Селяни із сусідніх сіл, коли їх питали про це, не могли дати жодних пояснень, окрім того, що вже віддавна Язьви не бачили. Через дві години комісія повернулася до Остої.
Начальник Домброви мав у ту й наступні ночі сон спокійний і не розтривожений сигналами. Але через тиждень сталася на лінії Домброва – Ґлашів жахлива катастрофа. Вагони, що відчепилися від товарняка, налетіли на швидкий потяг, який ішов услід за ним, і розтрощили його дощенту.
Загинув увесь службовий персонал і понад вісімдесят пасажирів.
БЛУДНИЙ ПОТЯГ
(Колійова легенда)
На двірці в Горську панував гарячковий рух. Була омріяна передсвяткова пора, у перспективі – кілька вільних від праці днів. Перон роївся прибульцями і тими, що від’їжджали. Сяяли збуджені жіночі личка, майоріли барвисті стрічки капелюшків, пістрявіли дорожні шалі. Тут пропливав над тлумом вузький циліндр елеганта, там чорнявів сутаною духівник; де-не-де під аркадами синіли серед тисняви військові шинелі, обіч сіріли робітничі блюзи.
Буйне життя, затиснуте в завузькій облямівці двірця, вирувало і шумно виплескувалося через край. Збуджений гамір пасажирів, перегукування носіїв, вереск свистків, шум випущеної пари зливалися в одній запаморочливій симфонії, в котрій власне «я» глухло, маліло, губилося, віддаючись на поталу потужної стихії, що несла, колисала, одурманювала…
Двірцева служба працювала, як годинник. Вряди-годи серед метушні вигулькували червоні кепки урядовців, що віддавали команди, усували роззяв із колії, відпроваджували метким і уважним оком потяги у мент відправлення. Без кінця метушилися кондуктори, нервово гасаючи вздовж нескінченної вервиці вагонів, блокмайстри – лоцмани станції – чітко і вправно виконували інструкції, достоту, як рупори, видавали оголошення про від’їзд. Усе рухалося в бадьорому темпі, відміряному на хвилини і секунди – всі очі пантрували час за подвійним