поважна, аби так її сприймати. Радше треба припустити, що це якась помилка.
– Добра собі помилка! Хіба ти, колєго, не чув, що відповіли мені з обох найближчих станцій? Невже вони не зафіксували б сигнали, що їх надсилає якась дальша станція? Якщо ці сигнали досягли нас, то вони мусили перейти через їхні дільниці. Отож?
– Отож, робимо простий висновок, що їх надсилає якийсь обхідник між Дібровою і Ґлашевом.
Сміян уважно подивився на підлеглого:
– Тобто, кажете, якийсь будник? Гм… можливо. Але пощо? Адже наші люди обстежили всю дистанцію колії і не знайшли нічого підозрілого.
Службовець розвів руками.
– От цього вже не знаю. Справу можна вияснити пізніше у порозумінні з Ґлашевом. У кожному разі я гадаю, що можемо спати спокійно і не зважати на дзвінки. Все, що належало, ми зробили: дистанцію докладно обстежено, на лінії нема ані сліду небезпеки, якою нам загрожують. Я вважаю ці сигнали просто, так би мовити, фальшивою тривогою.
Спокій помічника передався начальнику. Він попрощався і зачинився на решту ночі в кабінеті.
Але працівники станції сприйняли це не так легко. Вони з’юрмилися на блоці навколо стрілочника і шепотілися між собою. Час від часу, коли тишу ночі порушував новий дзвінок, схилені одна до одної голови залізничників оберталися у бік сигнального стовпа, і їхні очі, сповнені забобонною тривогою, стежили, як б’ють молоточки.
– Погана прикмета, – буркотів сторож, – погана прикмета!
І так грали сигнали аж до світання. Але що ближче до ранку, то слабші і глухіші були звуки, то довші були проміжки між сигналами, аж доки вдосвіта вони замовкли остаточно. Люди зітхнули, ніби позбулися нічних жахів.
Назавтра Помян звернувся до адміністрації в Остої, пославши докладний звіт про події минулої ночі. Незабаром прийшла телеграма: чекайте прибуття спеціальної комісії, вона ґрунтовно розслідує цю справу.
Протягом дня поїзди йшли регулярно, і все було гаразд. Але, коли вдарила сьома година вечора, обізвалися знову тривожні сигнали в тому ж, що і вчора, порядку: спочатку сигнал «відчепилися вагони», потім наказ «усі потяги затримати», нарешті команда «прислати локомотив з аварійниками» – і розпачливий крик із проханням допомоги: «надіслати машину з аварійниками і лікарем». Характерним було поступове підсилення у підборі знаків, з яких кожен наступний свідчив, що небезпека зростає. Сигнали доповнювали один одного, створюючи розірваний паузами ланцюг, що являв собою розповідь про катастрофу.
Проте все це виглядало, як знущання чи дурний жарт.
Начальник шаленів, персонал поводився по-різному: одні сприймали історію з гумором і сміялися зі знавіснілих дзвіночків, інші забобонно хрестилися. Стрілочник Здун упівголоса твердив, що у сигнальному стовпі сидить диявол і торкає дзвінок, аби дошкулити людям.
У кожному разі ніхто тих знаків не сприймав серйозно, і на станції не вживалося відповідних заходів. Сигнали тривоги звучали з перервами аж до ранку, і лиш коли