піаніст, не тямлячись від захоплення, заграв жвавий мотивчик на такі, як вважають досі, слова: «Лист я милій написав і кинув по дорозі».
Приблизно в той момент, коли божевілля на імпровізованій сцені досягло апогею, патер Браун зовсім перестав бачити акторів, бо прямо перед ним поважний магнат із Ситі зіп’явся на весь зріст і почав очманіло нишпорити у себе по кишенях. Потім він схвильовано сів, все ще мацаючи вміст, потім знову встав і вже намірився переступити через рампу на сцену, однак обмежився тим, що кинув лютий погляд на клоуна за роялем і, не кажучи ні слова, кулею вилетів із зали.
Впродовж кількох наступних хвилин священик мав повну можливість стежити за диким, але не позбавленим певної витонченості танцем Арлекіна над артистично бездушним тілом його ворога. Зі справжнім, хоча і грубуватим умінням Арлекін танцював тепер у розчинених дверях, потім став йти все далі і далі в глиб саду, наповненого тишею і місячним світлом. Його нашвидкуруч склеєне з паперу вбрання, що надто вже виблискує у вогнях рампи, ставало чарівно-сріблястим у міру того, як він віддалявся, танцюючи в місячному сяйві.
Глядачі з громом оплесків посхоплювалися і кинулися до сцени, але в цей час патер Браун відчув, що хтось торкнувся його рукава і пошепки попросив пройти в кабінет полковника.
Священик пішов за слугою зі все зростаючим почуттям неспокою, що аж ніяк не зменшився, коли він побачив урочисто-комічну сцену, увійшовши до кабінету. Полковник Адамс, усе ще одягнений у костюм Панталоне, сидів, понуро киваючи рогом китового вуса, і в старих його очах був смуток, який міг б протверезити навіть вакханалію. Опершись об камін і важко дихаючи, стояв сер Леопольд Фішер. Вигляд у нього був переляканий і солідний.
– Відбулася дуже прикра історія, патере Браун, – сказав Адамс. – Річ у тім, що діаманти, які ми сьогодні бачили, зникли у мого друга із задньої кишені. А позаяк ви…
– А позаяк я, – повторив священик, чемно всміхнувшись, – сидів позад нього…
– Нічого подібного, – з притиском сказав полковник Адамс, пильно дивлячись на Фішера, із чого можна було виснувати, що щось таке вже було сказано. – Я тільки прошу вас як джентльмена допомогти нам.
– Тобто вивернути свої кишені, – закінчив патер Браун і поспішив це зробити, витягнувши на світ Божий сім шилінгів, шість пенсів, зворотний квиток до Лондона, маленьке срібне розп’яття, маленький требник і плитку шоколаду.
Полковник якийсь час мовчки споглядав на нього, а потім сказав:
– Чесно кажучи, вміст вашої голови цікавить мене набагато більше, ніж вміст ваших кишень. Адже моя донька – ваша вихованка. Так ось, останнім часом вона…
Він не скінчив.
– Останнім часом, – вигукнув поважний Фішер, – вона відчинила двері батьківської оселі головорізу-соціалісту, і цей жевжик відкрито заявляє, що завжди готовий обікрасти заможну людину. Ось до чого це призвело. Перед вами заможний чоловік, котрого обікрали!
– Якщо