бо його автор – Ігор. Мені хотілося стрибати, співати і танцювати. Він не забув…
За два дні до першого вересня я переїхала до Львова. До від’їзду ми з Сашком бачились майже щодня. Але лише спілкувалися, пили каву. Я вмію уважно слухати. Це сприяло нашому зближенню. Хлопець, про якого я раніше майже нічого не знала, набував конкретних рис. Це навіть лякало. Я так боялася до нього звикнути.
Ми жодного разу більше не перетинали межу. Я не знала, якими в подальшому будуть наші стосунки. Чи можливі вони взагалі. Не хотілося загадувати наперед, будувати плани, зводити повітряні замки. Краще плисти за течією. Вона все одно візьме й закине тебе до якогось берега.
Я їхала на навчання, Сашко лишався в Корці. Він вчився у столиці на заочці і працював помічником приватного нотаріуса. Ми не обговорювали, якими будуть наші стосунки на відстані. Нічого не обіцяли одне одному. Саме тому, їдучи до міста Лева, я почувалася майже вільною. Практично самостійною.
Дивлячись на мої пузаті дорожні сумки, батько охав:
– Жінко, що ти їй там напакувала? На всі п’ять років відразу?
Мама відмахувалась:
– Тут усе потрібне.
Дорогою до мого нового дому, витираючи серветкою спітніле скло маршрутки, я прокручувала в голові останню телефонну розмову з Катериною.
– Ми тебе чекаємо, – сказала вона. – Але ти впевнена, що тут тобі буде краще?
– Звичайно. Я вчитимусь. У мене починається нове життя.
– Поближче до Ігоря?
«Я про це зовсім не думаю», – переконувала я себе, ображаючись на кузину. І все ж боялася, що вона не помиляється…
В обідню пору Львів, кожен сантиметр якого я заприсяглася дослідити, видавався сірим і похмурим. Зайшовши до приміщення автовокзалу і дотягнувши свої валізки до вільного стільця, я дістала мобільний. Побачила на дисплеї три пропущених від Катерини. Перенабрала.
– Я ще в училищі, – прошепотіла вона у слухавку. – У нас сьогодні прослуховування до нової п’єси. Я не встигну тебе зустріти, вибач. Візьми таксі. І без образ, добре?
– Добре.
Я знайшла зупинку таксі і, щойно домовилась із водієм про ціну, почула над лівим вухом:
– Мені теж на Личаківську. – До машини підійшла білява жінка в темній спортивній куртці і вузьких джинсах. На плечі у неї був великий сірий рюкзак. – Підвезете? – і, не чекаючи відповіді водія, сіла до салону.
Приємно було знову знайомитися з моїм Львовом, його захопливою архітектурою, шармом і багатством стилів. Якщо мене цікавило лише те, що видно за вікном, то блондинка не замовкала ні на мить. Спершу вона сперечалася з підстаркуватим водієм через те, що він їде неправильним маршрутом, спеціально подовжуючи шлях. Той мляво заперечував, але жінка просто не сприймала його слів.
Конец ознакомительного фрагмента.
Текст предоставлен ООО «ЛитРес».
Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на ЛитРес.
Безопасно