Орлеанська діва. Вольтер

нам відлітають

      Останні зграї животворних снів,

      Щебече птаство в глибині гаїв,

      Пригаслі сили в серці воскресають,

      Жвавіше котиться по жилах кров,

      Тремтять бажання, виника любов, —

      Під час отой перед тобою стала,

      Шандосе, дівчина; вона сіяла,

      Неначе сонце східне навесні.

      Яке ж чуття в сердечній глибині

      Збудила німфа, дивна красотою,

      В твої штани одягнена, герою?

      Огонь пробіг в Шандосових очах,

      I він крізь зуби каже, їй на страх,

      Милуючися на дівочі чари:

      «А, маю знов свої я шаровари!»

      На постіль садить він її мерщій

      I промовляє: «Полонянко мила,

      Не до лиця одежу ти наділа».

      По тих словах, нестримний та палкий,

      Він панцира зриває з неї хтиво.

      Пручається Агнеса соромливо

      І стогне в переможцевих руках,

      Звертаючись до Карла у думках.

      А що ж Бонно? Його вояк завзятий

      Послав, яко митця, кухарювати,

      Відомо-бо, хоч то вже й давній час:

      Бонно – вигадник кров’яних ковбас,

      Йому ви честь, французи, віддаєте,

      Коли з вуграми хвалите паштети!

      «Сеньйоре! Що ви хочете вчинить?

      Ой лишечко!» – Агнеса лебедить.

      Шандос: «Божуся (божаться всі бритти)²⁰,

      За кривду я повинен одплатити.

      Штани – мої, а я добром своїм

      Не поступався ще ні перед ким».

      Таке промовив – і з одного маху

      До голого роздяг він бідолаху, —

      А та, обійми чуючи міцні,

      Ридала тільки: «Я не хочу, ні!»

      Під цю хвилину крик розтявсь: «До зброї!»

      Зчинився гуркіт, лемент, ґвалт і грім, —

      І, крові й смерті вісником страшним,

      Сурми розлігся голос бойової.

      Прокинувшися, Жанна не знайшла

      Ані шолома із пером з орла,

      Ні панцира²¹, ані брагет, що звичай²²

      Носити каже статі чоловічій.

      Без роздуму, схопивши навмання

      Свойого зброєносця убрання,

      Вона ослові скочила на спину

      I крикнула: «За віру! За країну!»

      Сто рицарів на поклик той гучний,

      Шістсот солдатів кинулося в бій.

      Тут брат Лурді, щоб край свій рятувати,

      Покинув темні Дурості палати

      I до англійців прилетів з небес,

      Мішок незграбних несучи чудес

      Та нісенітниць, що ченці побожні

      Між людом сіють у часи тривожні.

      Труснув мішком – і лютих ворогів

      Дикунських забобонів оповив

      Густий туман, що Франція віддавна

      У нім живе, своїм безглуздям славна.

      Так ночі бог у повозі своїм,

      Над падолом літаючи земним,

      Нас обсипає видив чорним маком,

      І ми дурницям віримо усяким.

      Пісня четверта

Жанна та Дюнуа б’ються з англійцями. Що сталося з ними в замку Гермафродита.

      Коли б я королівську мав корону, —

      Підданцями б сумирно керував,

      Щодня по благодійному закону

      На щастя