Реймсом обіцяє перемогу.
Ви бачите цих рицарів ставних,
Цих зброєносців юних, запальних?
Усі вони, цвіт рицарства, на сонці
Виблискують, покірні амазонці.
У Фонтевро так чоловіча стать
Примушена жіночій слугувать18.
Там жінка вищу владу обіймає,
Святих отців вона благословляє.
Агнеса гожа, невеселих днів
Примушена без милого зазнати,
Снаги не мала розпач подолати,
I душу смертний холод їй повив.
Та друг Бонно, вигадник знаменитий,
Зумів життя пригасле розбудити.
Вона розкрила очі чарівні, —
Навіщо-бо? Щоб сльози лить сумні!
Тоді, склонивши голову до нього,
Вона сказала: «Зраджено мене!
Яку ж тепер король обрав дорогу
I де його те слово вогняне,
Яким мені він у коханні клявся,
З якого пломінь у душі зайнявся?
Сама ночую в ліжку я своїм,
А Жанна у військових тих уборах —
Агнесі більший, ніж британцям, ворог —
Мене ганьбою криє перед ним!
Які гидкі – не вмію я й сказати! —
Тварюки ці, у спідницях солдати19,
Що чоловіча сила в них сама,
А ніжності утрачена принада;
І чоловікам слави з них нема,
I красна стать нітрохи їм не рада».
Це мовивши, Агнеса вся горить,
Від болю стогне, з гніву аж тремтить,
Ревнивий зір, як полум’я, палає, —
Та враз нову їй думку навіває
Любов, у радах бистра й потайна.
До Орлеана рушила вона,
Аліса з нею та Бонно мостивий, —
I от до корчми випадок щасливий
Приводить їх, де Жанна спочива,
Стомилось-бо і тіло й голова.
Агнеса жде, щоб ніч усіх приспала;
Тимчасом з хитрих розпитів дознала,
Де Жанна спить, – і в темряві нічній
Туди крадеться, одяг військовий
З Шандосовими надіва штанами
З залізними міцними тилягами,[63]
Що ковано їх зовсім не для дами.
Як зброя та на плечі їй злягла, —
Вона б упала, бідненька, була…
Бонно правиця тут їй помогла.
Тоді Агнеса тихими словами
Промовила: «Амуре, пане мій,
Дай сил мені тяжку носити зброю,
Щоб я збудила постаттю такою
Любов і жаль в душі його ясній.
Мій милий хоче дівчини-героя, —
Нехай же втішу, звеселю його я!
Піду за ним і буду попліч з ним
За нього в бої битися страшнім.
Коли на нього зловорожі сили
Списи підіймуть і летючі стріли,
Нехай мене прошиють вістря їх,
Щоб я умерла, він щоб жити міг,
Щоб у хвилину темного конання
Зомліла я від щастя, від кохання».
Бонно цих слів уважно наслухав
І їй меча та списа подавав, —
А Карл тоді близенько пробував.
Агнеса захотіла тої ж ночі
Коханого побачить милі очі.
Тож, повна нестриманної жаги,
Сіда вона, зігнувшись