цьому чоловікові, – сказав Майстер. Учень кинув монету в його шапчину.
– Тобі слід було торкнутися своєї шапки на знак поваги, – сказав Майстер.
– Чому?
– Так завжди слід робити, коли даєш милостиню.
– Але ж він все одно нічого не бачить.
– Може – так, а може, й ні, – відказав Майстер. – Можливо, він тільки вдає з себе сліпого.
Монастир з часом став перенаселеним і вже потребував більшого приміщення, тому один багатій виписав чек на мільйон доларів і поклав його перед Майстром. Той узяв чек у руки із такими словами:
– Дуже добре. Я прийму його.
Багатій лишився незадоволений: сума була чималенькою, а Майстер навіть не подякував йому.
– У цьому чеку мільйон доларів, – нагадав він.
– Авжеж, я помітив.
– Навіть при тому, що я чоловік заможний, це все ж величезні гроші.
– То ти хочеш, щоб я тобі подякував?
– Ти просто зобов’язаний це зробити.
– Хіба це я маю дякувати? Вдячним має бути той, хто дає.
Майстрове ставлення до служби соціальної допомоги хоч кого могло збити з пантелику. Часом він підтримував це починання обома руками. А іноді виказував до нього повну байдужість.
Пояснення, які він давав своїй непостійності, були не менш загадкові.
Він казав:
«Той, хто хоче робити добро, має стукати в двері. Для того, хто любить, – двері завжди відчинені».
Якось один турист сказав Майстрові:
– Люди в твоїй країні бідні. Але вони не виглядають заклопотаними.
На що Майстер відповів туристові:
– Це тому, що вони ніколи не дивляться на годинник.
Одному учневі довелося щодуху бігти додому, зачувши звістку, що його дім охопила пожежа. Учень був уже в літах, і кожен висловлював йому співчуття по поверненні. Все, що сказав йому Майстер, було: «Це полегшить тобі зустріч зі смертю».
– Просвітлена людина, – сказав Майстер, – та, яка бачить, що все в цьому світі є досконалим, саме таким, яким має бути.
– А як щодо садівника? – запитав хтось. – Він теж досконалий?
Монастирський садівник був горбанем.
– Для того, чим йому найменовано бути в житті, – сказав Майстер. – Наш садівник – це досконалий горбань.
Уявлення про досконалість всього існуючого на цьому світі – це вже було занадто для Майстрових учнів. Тож Майстер вклав його у формулювання, котрі вони були здатні осягнути. «Бог сплітає досконалі візерунки нитками нашого життя, – сказав він, – і в хід ідуть навіть наші гріхи. Ми просто не можемо бачити цього з тієї причини, що дивимося на цей гобелен зі зворотного боку». І, більш вичерпно: «Те, що для когось виглядає як блискучий камінець, в очах ювеліра є діамантом».
Один журнал, що поширювався на всю країну, поглузував з Майстрового вчення, і учнів це неабияк занепокоїло.
Та Майстра це анітрохи не збентежило: «Чи може щось бути по-справжньому правдивим, – казав він, – якщо цього ніхто не захотів підняти на сміх?»
В свої молоді роки