усміхнулася, зиркнувши на мене, немов переконуючись, що я й досі не втекла.
І тоді з’явився містер Ґопнік. Його хода здалася мені трохи напруженою – Натан казав, що в нього видався важкий тиждень. Чоловік поцілував дружину у щоку. Він пробурмотів щось їй у вухо, і жінка всміхнулася, щиро та наївно. Вони міцно трималися за руки, і саме в той момент я подумки зауважила, що, хоч ці двоє підтверджують будь-які стереотипи, було в них щось абсолютно непідробне та справжнє. Це спонукало мене задуматися про Сема. Я не змогла уявити цього чоловіка в смокінгу і з метеликом. Йому б тут точно не сподобалося.
– Ім’я, будь ласка? – Біля мого плеча з’явився фотограф.
Мабуть, думки про Сема примусили мене це зробити.
– Гм. Луїза Кларк-Філдінг, – вимовила я, навмисне підкреслюючи свій британський акцент. – З Англії.
– Містере Ґопнік! Подивіться сюди, містере Ґопнік!
Я позадкувала у натовп, поки фотографи знімали подружню пару. Його рука лежала на спині дружини, її плечі були розпрямлені, а підборіддя – гордовито підняте догори, немов цей вечір належить їй. Чоловік, просканувавши поглядом усю залу, зупинив очі на мені.
Він підвів Аґнес.
– Люба, я маю поспілкуватися з людьми. Ви впораєтеся, якщо я вас залишу?
– Звісно, містере Ґопнік, – відповіла я, немов відвідую подібні заходи кожного дня.
– Ти скоро повернешся? – Аґнес уперто не відпускала його руку.
– Я маю поговорити з Вейнрайтом та Міллером. Я пообіцяв їм, що приділю десять хвилин розгляду цієї угоди.
Агнес кивнула, але вираз її обличчя видавав небажання відпускати його. Коли жінка рушила до вестибюля, містер Ґопнік нахилився до мене.
– Не дозволяй їй багато пити. Вона нервується.
– Так, містере Ґопнік.
Він кивнув та демонстративно озирнувся довкола. А тоді лукаво підморгнув мені.
– Чудово виглядаєш, – мовив чоловік і одразу ж зник у натовпі.
Зала була переповнена людьми в жовтому і чорному. На мені був браслет із чорного та жовтого намиста, котрий мені подарувала Лілі, дочка Вілла, перш ніж я покину Англію; і як же сильно мені захотілося вдягти свої смугасті панчохи! Усі ці жінки виглядали так, немов усе своє життя носили лишень нудні вбрання.
Крім того, мене вразило те, якими худими більшість із них були – вдягли свої крихітні плаття, обороняючись гострими ключицями. Жінки певного віку в Стортфолді зазвичай плавно розходилися вшир, ховаючи зайві сантиметри в кардиганах чи довгих джемперах («Ця кофтинка прикриває мої стегна?»), та безуспішно втішали себе, купуючи нову туш для вій чи роблячи нову стрижку. У моєму рідному місті, якщо приділятимеш забагато уваги собі, люди подумають, що в тебе якийсь нездоровий рівень егоїзму.
Але жінки в цій залі виглядали так, немов догляд за собою і є їхньою роботою. У моєму полі зору не було жодної зачіски, котру не можна було б назвати бездоганною, і жодної жінки, не схожої на модель. Навіть леді невизначеного віку (було важко сказати, враховуючи