Боже. Бідолашна Донна. Бідолашний її батько.
– Так. Це жахливо. До того ж тепер мені доведеться працювати з кимось іншим. Не думаю, що мене поставлять із новачком. Тож я припускаю, що це буде хтось з іншого відділення.
Відтоді, як ми почали зустрічатися, Семові вже двічі призначали зустріч із дисциплінарним комітетом. Я мала певний стосунок до однієї з них, а тому й досі відчувала свою провину.
– Ти сумуватимеш за нею.
– Так.
Він виглядав трохи втомленим. Мені хотілося обійняти його крізь монітор.
– Вона врятувала мене, – мовив він.
Він геть не схильний до різких заяв, але ці три слова прозвучали дуже гостро. Я й досі з жахливою ясністю пам’ятаю ту ніч: рана Сема кровоточить просто на підлогу карети швидкої, а Донна – втілення спокою – лише дає мені чіткі інструкції та робить усе можливе до приїзду інших колег-медиків. Я все ще відчуваю той смак страху, тваринний і металевий, усе ще відчуваю тепло крові Сема на своїх руках. Я здригнулася, намагаючись відігнати від себе страшні спогади. Мені не хотілося, щоб Сема захищав хтось інший. Вони з Донною були справжньою командою. Двоє людей, котрі ніколи одне одного не підведуть і водночас не можуть без нещадних кпин одне з одного.
– Коли вона йде?
– Наступного тижня. Вона отримала особливий дозвіл, враховуючи її сімейні обставини. – Він зітхнув. – Ось так. Гарні новини – твоя мама запросила мене на обід у неділю. Здається, ми їстимемо ростбіф. Ой, а ще твоя сестра попросила мене навідатися до них у квартиру. Не дивися так на мене – вона запитала, чи не можу я відремонтувати радіатори.
– Ну, от і все. Ти в пастці. Моя сім’я схопила тебе, немов венерина мухоловка.
– Без тебе усе це буде дивно.
– Може, мені варто просто повернутися додому.
Він спробував усміхнутися, та в нього не вийшло.
– Що?
– Нічого.
– Продовжуй.
– Я не знаю… Таке відчуття, немов я втратив двох улюблених жінок.
До мого горла підступив клубок. Між нами висів привид третьої жінки – його сестри, яка померла від раку два роки тому.
– Семе, ти не втр…
– Не звертай уваги. Я кажу нісенітницю.
– Я й досі твоя. Просто невеличка розлука, але це ж ненадовго.
Він надув щоки.
– Я не очікував, що мені буде так погано. Я навіть не знаю, радіти мені чи сумувати.
– Усе буде добре. Просто один із тих днів.
Я мовчки дивилася на нього.
– Гаразд. Ось наш план. Спочатку піди нагодуй курей. Бо вони тебе заспокоюють. До того ж природа – це завжди корисно.
Він трохи випростався.
– Що після цього?
– Приготуєш собі соус болоньєзе. Той, приготування якого займає цілу вічність, із вином, беконом та всім іншим. Тому що неможливо почуватися погано після чудових спагеті.
– Кури. Соус. Гаразд.
– А потім ти увімкнеш телевізор і знайдеш справді хороший фільм. Щось, на що можна відволіктися. І ніяких реаліті-шоу. Ніяких реклам.
– Вечірня