чи ні.
Зараз люди звертали увагу на сигнали небезпеки, усіма очима дивилися, тож поліція може отримати вчасне попередження про черговий напад убивці. Але вбивця також мав стежити за новинами.
Може змінити звички.
Згнітивши серце, у поліцейському управлінні постановили не виносити на загал ці тендітні зачіпки і зазначати їх лише в зведеннях, що їх розсилали по ветеринарних клініках і притулках Південного Сходу з проханням негайно сповіщати про понівечених тварин.
Це означало, що з публікою не слід ділитися найкращою наводкою. Це було питання моралі, і поліція через те незручно почувалася.
Вони проконсультувалися з доктором Аланом Блумом із Чикаго. Доктор Блум сказав, що як убивця прочитає в газетах попередження, то може змінити методику, за якою обирає дім. Проте Блум сумнівався, що чоловік припинить нападати на хатніх тварин, попри ризик. Психіатр наказав поліції, аби вони в жодному разі не розраховували на те, що мають у запасі ще двадцять пʼять днів – до наступної повні, 25 серпня.
На ранок 31 липня, за три години після того, як Парсонз надав опис, на телефонних перемовинах між поліцією Бірмінгема й Атланти та Кроуфордом у Вашингтоні було ухвалено рішення: розіслати ветеринарам зведення, три дні прочісувати райони з начерком художника, а вже потім пустити інформацію в мас-медіа.
Протягом трьох днів Ґрем разом із детективами Атланти тупотіли тротуарами й показували начерк родинам, що мешкали по сусідству з Лідсами. Обличчя на начерку було зображено дуже схематично, але вони сподівалися знайти людину, яка зможе його доповнити.
Копія Ґрема вкрилася по краях брижами через спітнілі руки. Часто до людей було важко достукатися. Уночі він лежав у своєму номері, присипавши тальком шкіру, подразнену потом, і подумки крутив цю проблему, мов голограму. Він заохочував відчуття, що виникає напередодні розгадки. А воно все не приходило.
Тим часом мешканці Атланти встигли чотири рази підстрелити (і один раз смертельно) родичів, що пізно поверталися додому. Збільшилася кількість погроз телефоном, а «вхідний» кошик поліцейського управління заповняли порожні підказки. Відчай ширився, мов грип.
Під кінець третього дня з Вашингтона повернувся Кроуфорд і зазирнув до Ґрема. Той саме сидів у номері й знімав змоклі шкарпетки.
– Спекотна робота?
– Візьми зранку нарис – і побачиш, – відповів Ґрем.
– Ні, сьогодні ввечері все оголосять по телебаченню. Ти цілий день ходив?
– Там у них між дворами на автівці не проїдеш.
– Так і думав, що з нарису нічого не вийде, – сказав Кроуфорд.
– І що ж я, в біса, мав робити?
– Усе, що можеш, ось і все, – Кроуфорд підвівся, збираючись іти. – Інколи важка праця правила мені за наркотик, особливо після того, як я кинув пиячити. Тобі, мабуть, теж.
Ґрем злився. Звісно, Кроуфорд був правий.
Ґрем з природи мав схильність до прокрастинації і знав це. Колись давно, у школі, він компенсував це швидкістю. Але тут була не школа.
Існувала