коли вирішують, із ким дитина має залишитися. Судді не замислюються, що єдиний «суддя» – це дитина. Вважають, що найліпший із батьків той, у кого більше грошей, більше вільного часу і більше місця в помешканні. Тим часом для дитини важить дещо інше: терпимість до труднощів, які виникають у неї в процесі адаптації до життя, і любов, з якою їй допомагають усвідомити ці труднощі. Надійне матеріальне забезпечення не таке важливе, як емоційна безпека. Це добре показав Трюффо у фільмі «400 ударів». Юний Антуан Дуанель робить усе, що тільки може, щоб знайти дорослих, які були б гідні мати над ним владу. Дитина може погодитися на таку владу над собою, якщо відчуває, що гра варта свічок. Це як боксер, який погоджується на те, що за три тижні до змагань тренер забороняє йому мати статеве життя. У цьому є сенс. Але чого дитина не розуміє, то це навіщо потрібна так звана виховна влада, якщо людина, яка наділена цією владою і претендує на те, що прищеплює вихованцеві певну етику, сама не підкоряється законам цієї етики. Антуан Дуанель шукає в батьках передусім внутрішню правдивість.
У фільмі Трюффо дитина – це насамперед тягар. Вона ніби зайва. Мати народила хлопчика, не бувши заміжньою; хотіла зробити аборт, але її власна мати, бабуся Антуана, відрадила. Бабуся виховувала малюка, поки мати не одружилася з бравим жевжиком, якому потрібна дружина, що облаштовувала б йому побут, і який насолоджується плітками в себе на роботі («Секретарка з бригадиром…»). І тепер він побрався з цією жінкою, яка вже має сина. Він не дуже піклується про дитину. Він з нею милий і байдужий, навіть не без легкого гомосексуального змовництва. Одного вечора мати телефонує, що затримається в себе в конторі. Її чоловік обідає удвох із дитиною: «Ось, нарешті залишилися самі чоловіки, зараз ми удвох покуховаримо…» Вони обговорюють всілякі дурниці, обмінюються стусанами. Коли дружина повертається з роботи, він учиняє їй сцену: «Ти затрималася! Тобі навіть не заплатять понаднормових…» А малий бачив, як вона, виходячи з контори, цілувала якогось чоловіка, і вона завважила, що її син це бачив. Він нічого не каже і не заважає обманювати вітчима, а вона за це відплачує йому м’якшим ставленням.
Одного разу, бажаючи відчепитися від учителя, який допікав йому, хлопчик сказав: «У мене померла мати». Учитель: «Бідолашний, вибач мені… Ти мав мені раніше розказати…» Він дуже засмутився з того, що цілий тиждень доймав малого своїми шпичками. Насправді вчитель присікувався, тому що був незадоволений його оцінками і вважав, що цей тямущий учень міг би стати одним з найкращих у класі. Обоє батьків приходять до школи. І хлопчик дістає прочухана від вітчима за слова: «У мене померла мати». Але це, по суті, правда, що його мати померла! І глибинна правда ще й у тому, що він геть позбавлений відчуття ґрунтовної безпеки. Тому-то він тікає з дому. Щоб прогодуватися, ночами він краде пляшки з молоком. І, як не дивно, далі ходить до школи. Він навіть написав батькам листа, у якому повідомив, що більше не бажає заважати