експериментаторам: «Робіть досліди на своїх дітях, а до чужих не чіпляйтесь!» Бо немає особливої різниці, чи піддослідними стають діти дослідника, чи інші діти. Зрештою, діти психолога чи біолога – хоч і його діти, але, як особистості, вони не його власність.
Було б, мабуть, не зайвим закликати їх пом’якшити свої експерименти, завжди ставлячи одне просте запитання: «А чи зробили б ви цей дослід із власними дітьми?»
Скільки поколінь у XX ст. були приспані відомою колисанкою про довгу ніч сну новонародженого! Усе було передбачено педіатрами і психологами, фахівцями з раннього віку: перша усмішка, перше розпізнання власного відображення в дзеркалі. Та й перше наслідування жестів годувальниці також.
Рене Заззо, який успішно продовжує працю свого вчителя А. Валлона у відділі психології в Сорбонні, вважає, що французькі науковці надто захоплені теоретичними суперечками, тож він приділяє більше уваги своїм англосаксонським і канадським колегам, цінуючи їхні польові дослідження.
Одного разу він розповів своїм співробітникам про те, що помітив у власного онука: у віці трьох тижнів той показав йому язика.
Невже привиділося? Чи це була довільна інтерпретація випадкової міміки? Щоб пересвідчитися, Рене Заззо провокує реакцію. Він показує дитині язика. Та відповідає тим самим.
Навіть його вчитель не повірив. Протягом двадцяти років керівники психологічної служби у Франції не бажали зважати на цей жест у немовлят, хоча він повторювався регулярно. Двадцять років Рене Заззо немовби волав у пустелі. Йому відповідали, що цього не може бути, адже дитина не може бачити того, хто кривить їй міни, навіть якщо спостерігач підносить своє обличчя впритул до її очей30.
Гадаю, ми не можемо говорити про поле зору в немовляти, але на дуже короткій відстані дитя напевно має якесь поле сприйняття.
Нині офіційна експериментальна психологія погоджується, що немовля здатне імітувати міміку дорослого.
Експерименти радше підтверджують те, що нам уже було відомо, аніж виявляють нові факти. Я давно стверджувала, що дитина впізнає свою матір за допомогою нюху, але наражалася лише на глузування і скептицизм. Та, нарешті, на одному конгресі до мене звертається професор Монтаньє, який у Безансоні робить досліди в дитячому садку (перший і другий рік): «Пані Дольто, я довів, що ви мали рацію щодо запаху матері. Тридцять років я вважав, що ви вигадуєте, і стверджував, що цього бути не може. Але фільм, який ви зараз побачите, підтверджує, що це безперечний науковий факт». Що ж показує фільм професора Монтаньє? У дитячому садку, у кімнаті, де граються діти, легко відрізнити маленьких лідерів, дітей із кращою адаптацією до зовнішнього середовища, тих, які вже опанували свою сенсорну систему, від інших, пасивніших. Коли такий лідер розпочинає гру, інші його імітують. У певний момент ставлять дослід щодо материнського запаху.