соу реклінг поушн віір шуст руумер голд лос ен шермоур флееш. Роу рот шелденс фрактур шел кроулс ен роу пер шер.
Спочатку Бреннани (особливо Ейлін) намагалися тримати Гокана в курсі своїх планів, але з часом махнули на нього рукою. Гокан ішов за ними, не намагаючись нічого розпитати. Вони зазвичай прямували на схід, і йому цього було досить.
Прагнучи триматися подалі від інших шукачів, Джеймс відмовився йти заледве помітною доріжкою через гори. Вони намагалися знайти шлях через долини та невисокі пагорби, але для такої місцевості їхній возик був занадто неповороткий. Вони дісталися до краю, де не росла трава й бракувало води. Шкіра на Гоканових долонях і плечах (там, де він припасував шкіряне ярмо, щоб тягнути возика) мало не вся злізла, і гола плоть блищала, блідо-рожева, під в’язкими виділеннями з інфікованих ран, що мали колір меду. Під час одного крутого спуску компреси, якими Ейлін обмотала Гоканові долоні, зіслизнули, і шкарубкі ручки обпалили його вкриті пухирями долоні, поздирали струпи й загнали в садна десятки скабок, примушуючи його розтиснути пальці. Возик покотився зі схилу, набираючи швидкість, а тоді перекидаючись і врешті з дивовижною грацією виконуючи сальто й піруети, аж доки не вдарився об валун, непоправно розлетівшись на шматки. Гокан лежав на камінні, мало не зомлілий від болю, покинутий Бреннанами, які, заворожені катастрофою, дивилися на доріжку, пророблену їхніми речами, що котилися з пагорба. Врешті Джеймс вийшов зі ступору, кинувся до Гокана й став кóпати його в живіт, волаючи – безсловесним криком, глибоким виттям. Ейлін якось вдалося відтягнути свого чоловіка, й той упав у пиляку, плачучи й пускаючи слину.
– Ти не винен,– знай повторювала вона Гоканові знову й знову, підвівши його й оглядаючи його долоні.– Ти не винен.
Вони зібрали свої речі, розбили табір поблизу найближчого струмка й постаралися заснути біля благенького вогню, а також відкласти обговорення планів на майбутнє до наступного ранку.
Вочевидь, за кілька днів ходьби мало бути якесь місто, але вони не хотіли кидати свої пожитки. Гокана не можна було відправити по допомогу, а Джеймс, здавалося, відмовлявся залишати його зі своєю дружиною, дітьми і власністю. Добряк-ірландець, який ступив на корабель у Портсмуті, потроху зникав – відколи вони пристали до берега в Сан-Франциско, він потемнів від розчарування і швидко всихав, перетворюючись на злу й підозріливу тінь колишнього себе.
Заглибившись у думки, Джеймс побрів до струмка з ківшиком у руці, швидше за звичкою, ніж з чітким наміром, і машинально занурив його у воду, бурмочучи собі під ніс. Витягнувши ківш, він утупився в нього, остовпілий, наче дивився у дзеркало й не впізнавав обличчя, яке мало б належати йому. А тоді, вдруге за два дні, заплакав.
Це було перше золото, яке побачив Гокан, і дрібненькі самородки розчарували його своєю блідістю. На його думку, кварц і навіть слюда на звичайному камені були куди красивіші за ці тьмяні, пористі крихти. Однак Джеймс був певний.