й підняли очі. На якусь мить Гокан побачив високу жінку в багряній сукні зі срібними терезами. Над корсетом її бюст сяяв блискітками. Її волосся спадало на плечі густими бурштиновими хвилями, а губи були такі червоні, що аж майже чорні. Вона нахилила голову, глянула на Гокана з проникливістю, яка чомусь линула не так з її очей, як із губ, і зникла у дверях. Щойно вона пішла, з кімнати вийшов плюгавий драгун, а за ним – чепурний товстун. Цей тлустий піжон прошкандибав униз сходами вслід за драгуном і попрямував просто до двох незнайомців. Хоч і змоклий від поту, він був єдиний охайний чоловік у цьому закладі, єдиний, не обліплений пилом і брудом. Його оточувала хмарка аромату помаранчевих квітів. Він обтер лоба бездоганною хусточкою і ретельно склав її, перш ніж повернути до нагрудної кишені, потім пригладив волосся на один бік і прочистив горло. Все це було пророблене з крайньою статечністю. Потім, так наче якась пружина запустила прихований механізм, він усміхнувся, злегка вклонився і досить голосно звернувся до незнайомців. Здавалося, це була його офіційна промова. Говорячи, товстун змалював дугу піднятою рукою, охоплюючи цілий бар або, може, навіть усю пустелю за його стінами, а тоді простягнув другу руку, наче приймаючи чи даючи величезний подарунок, блаженно заплющив очі і сказав наостанок, після урочистої паузи: «Ласкаво просимо до Кленгстона».
Джеймс кивнув, так і не підвівши очей.
З гучною й надмірною приязністю, яку Гокан пізніше виявить у пасторів та проповідників, напахчений чоловік поставив якесь дуже довге питання, а тоді зробився ширший, запхнувши великі пальці в пройми камізельки.
Джеймс коротко пробурчав щось у відповідь із чи то зухвалою, чи то зляканою байдужістю.
Незворушно всміхаючись, товстун жалісливо кивнув, наче маючи справу з хворим немовлям або безневинним юродивим.
Драгун, прослизнувши в найтемніший куточок кімнати, затиснув одну ніздрю й акуратно пальнув шмарклями з другої. Товстун зітхнув, вказав у його напрямку пухкою рукою і перепросив утомленим, трохи материнським тоном. А тоді знову обернувся до Джеймса і поставив йому ще одне питання – з незмінною усмішкою, з незмінною чемністю. Джеймс утупився у свій кухоль елю. Товстун повторив свою репліку. Лише кільком картярам та п’яницям вдалося й далі вдавати, ніби вони ведуть розмови. Джеймс кілька разів тернув засмальцьований шинквас краєм долоні. Чоловік із напускною терплячістю вказав на крамницю, де вони зробили закупи, й щось пояснив поблажливим тоном. Скінчивши, він знизав плечима й глянув на Джеймса, який після довгої паузи відповів: «Ні». Чоловік ще раз знизав плечима, обхопив верхню губу нижньою, а тоді ляснув долонями по стегнах, розповсюджуючи хвилю аромату квітів помаранчевого дерева, і похитав головою, наче змиряючись із тим, що доведеться прийняти якісь чужоземні забаганки за незаперечну істину. Якийсь час він мовчки постояв, удаючи задуму, а тоді вигнув брови дугою й кивнув, роблячи вигляд, ніби нарешті збагнув Джеймсову відповідь і щиро з нею змирився.