вже розмірковувала про те, що зазвичай беруть із собою в дорогу, коли втікають від війни. Повернувшись, мама повідомила, що біженці не повинні бути обтяжені багажем, і віддала мені один зі своїх особливих кейсів – ручної роботи, зроблений на її замовлення у «Гермес». Його було виготовлено з такої тонкої свинячої шкіри, що до нього додавався полотняний чохол, аби запобігти подряпин. Усередині кейс був оббитий замшею кремового кольору та оздоблений кришталевими пляшечками і баночками для кремів, пудри та рідкого мила. Кришки до всієї цієї пишноти було зроблено з емалі з геометричним малюнком ніжно-рожевого кольору, інкрустованого лазуритом. Навіть порожній цей невеличкий несесер важив, мабуть, тонну – і саме з цієї причини мама ніколи ним не користувалася. А навантажений піжамою, туфлями, спідницею, светром та книжками він ставав таким, що в разі необхідності бігти через кордон я б не змогла зробити ані кроку.
Мама зняла з нас капелюшки, зав’язала нам на головах шарфи, а потім зі словами: «Ніколи не знаєш, як казала удова…» – прикріпила англійськими шпильками до наших трусиків доларові купюри, поплакала, розцілувала на прощання і передала своєму чоловікові, який мав відвезти нас до потягу. А сама, стоячи в обіймах коханця, схлипнула:
– Уперед, до безпеки…. Рятуйтеся… йдіть! Швидше!..
Тамі тремтіла, немов осиковий лист. Єдиним її документом був сумнівний нансенівський паспорт[36] – вартий розміщення в музеї папірець, приклеєні до якого дозволи на в’їзд утворювали щось на кшталт хвоста дитячого повітряного змія, що самотужки перетнув російський кордон. Мій німецький паспорт був прикрашений цілою зграєю зловісного вигляду орлів. Ми увійшли до вагона вночі, у суцільній темряві, щоб дістатися Гааги. Не знаю, хто з нас почувався більш наляканим. Можливо, все ж таки Тамі, бо вона не просто наново переживала свою давнішню втечу з Росії, але й розлучилася із чоловіком, який за незбагненних причин замінив їй увесь світ. Забившись у кут вицвілого плюшевого дивана, вона виглядала покинутою й самотньою. Я обійняла її і міцно притисла до себе, так ми і сиділи, доки потяг мчав крізь темряву.
На кордоні у нас виникла затримка. Побачивши свастику на моєму паспорті, французькі митні інспектори мало не розідрали навпіл мамин вишуканий несесер – із такою ненавистю та підозрою його було розкрито. Перевірці було піддано кожну скляночку, вони намагалися щось відшукати навіть у залишках її пудри, якою вона користувался в незапам’ятні часи: її висипали на стіл і ретельно дослідили за допомогою кінчика олівця; креми з тюбиків також було вичавлено. Потім вони довго вистукували наші підбори в пошуках прихованих порожнин. Усе це робилося без жодних емоцій, неквапом, мовчки та дуже ретельно. Я почувалася винною – просто через те, що саме на мені зосередилася прискіплива увага митників. Дивне відчуття: боїшся, хоча знаєш, що ні в чому не винен. Хоча пізніше це згадується швидше як відчуття суцільної безпорадності, ніж страх.
Повернувшись після підписання Мюнхенської угоди, Невіл Чемберлен проголосив, що досяг