важливих доручень.
Жоден з моїх друзів не змінився, хіба що їхні індивідуальності проявилися яскравіше. Тедді ще більше полюбив обійматися. Дуже рідко діти здатні зберігати таку янгольську ніжність, не гублячи її з роками. Боббі схопив мене за руку:
– Розмарі треба подрімати, тож підемо з нами пірнати за восьминогами! У Джо є приголомшлива нова рушниця – вона стріляє під водою гарпунами. Джо хоче негайно випробувати її. Це подарунок від президента!
У молодших Кеннеді завжди виникали якісь неймовірні ідеї, що їм кортіло втілити або випробувати. Те, чого ніхто ще не бачив, що неможливо було купити, бо воно щойно зійшло з випробувального стенду, невдовзі з’являлося у них.
– За восьминогами? Та вони ж схоплять нас щупальцями та утягнуть на дно! Ні, краще я подивлюся на вас зі скель!
– Та ти що! Це ж середземноморські восьминоги, вони маленькі! Все, чого вони прагнуть,– якнайкраще сховатися серед каміння! Варто лише пірнути, схопити його та підняти на поверхню. А якщо він стрільне в тебе чорнилом, просто заплющ очі та спливай. Уполювати їх дуже легко – вони самі обвиваються навколо твоєї руки – от і все!
– Боббі, а що, всі пірнатимуть за восьминогами, навіть Джек? – Я ще сподівалася, що почую у відповідь «ні».
– Звісно ж, ходімо! Тут нічого боятися. Ми весь час це робимо. Коли наловимо досить, можна ними повечеряти.
Усе виглядало так, як розповідав Боббі. І його поради завжди спрацьовували.
«Лянча» Ремарка – точнісінько така, як він описав її у «Трьох товаришах», замуркотіла й зупинилася. Він заздалегідь зателефонував із Канн, і мама на нього вже чекала. Обхопивши її обличчя своїми тонкими руками, він ніжно тримав його і просто роздивлявся, ніби бачив уперше. Мама без підборів завжди здавалася маленькою, хоча насправді такою не була. Вони поцілувалися, а потім, узявши її за руку, Ремарк відрекомендував її своєму найкращому другу – машині. Йому дуже хотілося, щоб його «сіра пума» зрозуміла його кохання до «золотої пуми» і не страждала від ревнощів. Мама прийшла у захват: вона вперше була суперницею автомобілю! Щоб вони мали можливість познайомитися ближче, Ремарк запросив обох проїхатися узбережжям.
Того вечора він з’явився в маминому номері особливо гарним – у білому смокінгу, із німецьким портфелем у руках, саме таким, про який я так мріяла в дитинстві. Ремарк витяг з портфеля якісь пожовклі аркуші. Виявилося, що, очікуючи, поки теслярі зроблять рами для його картин, він натрапив на оповідання, які почав писати у 1920 році, але так і не закінчив.
– Тоді б вони читалися, та й сьогодні їх читатимуть, але я не відчуваю, що зможу їх закінчити. Мені бракує тієї дивовижної, легкої наївності…– Він почав перебирати аркуші, а його золотаві очі потемнішали.– Двадцять років тому, коли тривала війна, я писав ці оповідання з єдиною думкою: врятувати світ. Кілька тижнів тому в Порто-Ронко я усвідомив, що на обрії інша війна, а єдиною моєю думкою є рятування власної колекції живопису.
Мама підсунулася ближче, поцілувала його і