там кінозірки вона вважала для себе деградуванням, але у парку, де ми гуляли, повідомляла всім і кожному, що її винайняла знаменита «міс Дітріх».
Я обережно розмірковувала, коли і хто саме з батьків нарешті накаже мені звітувати про свої навчальні досягнення, а також про те, чому я знову мушу мешкати в якомусь готелі, тоді як мій батько має житло у цьому ж місті.
Тридцятого січня 1939 року мама надіслала татові телеграму, що її, на мою думку, можна сміливо вважати зразком істинного телеграфного стилю Марлен Дітріх:
ЯК СПРАВИ = КОЛИ ПОЧНЕТЬСЯ ВІЙНА = ТЕЛЕГРАФУВАЛА ТАМІ ЩОДО ДЕННОГО ТА ОЧИЩУВАЛЬНОГО КРЕМІВ ЕТТИНГЕР РУМ’ЯНА КЛАСИЧНОГО КОЛЬОРУ ЦИКЛАМЕН ЛАК НІГТІВ АРДЕН НІЧОГО НЕ ОТРИМАЛА = МІЦНО ЦІЛУЮ ЛЮБЛЮ =
У лютому, готуючись виїхати з Америки, мама телеграфувала, що їй не дозволяють виїхати з країни через те, що американська податкова служба саме обчислює її заробітки в Англії і лише шостого червня вона має отримати свій перший американський паспорт. Також вона додала, що ціна питання складає сто вісімдесят тисяч доларів і щоб тато мене поцілував. Далі йшла фраза, що пізніше перетворилася на крилатий вираз: «Цього не повинно було трапитися, бо все було надто добре».
У березні Гітлер захопив Чехословакію, і я почала турбуватися: як там справи у моїх любих дідуся й бабусі, що стане з ними? Чому тато досі не перевіз їх до Парижа? Як багато питань може гніздитися у підлітковій душі – і не отримувати відповідей, навіть якщо їх висловити вголос.
Раптом мене знов запроторили до школи. Я вже не знала, радіти мені чи чогось страхатися, тому обрала нейтральний варіант: зробилася невидимкою, щоб нікому не завдавати найменшого клопоту.
У червні мене відправили до «мавпятника» – літнього школьного табору, охайного шале в горах, серед альпійських лук. Я залишила більшість речей у «Брильянтмонті», зробила реверанс і попрощалася із директрисами, не маючи гадки, що мине тридцять чотири роки, перш ніж я знову побачу цю школу.
ПЕКУЧОГО ЧЕРВНЕВОГО ДНЯ 1939 року в газетах усього світу з’явилася фотографія Дітріх разом із повідомленням про те, що вона стала громадянкою Сполучених Штатів. Опустивши очі, із нудьгуючим виглядом, вона спирається на стіл мирового судді, який приймає присягу на вірність. Суддя в жилеті й сорочці, вона – у зимньому костюмі, фетровому капелюсі та рукавичках. Дуже дивна поза як для такої важливої події. У Берліні улюблена газета доктора Геббельса «Дер Штюрмер»[38] опублікувала під цим фото такий коментар:
Німецька кіноактриса Марлен Дітріх так багато років провела серед голлівудських кіношних євреїв, що тепер і сама вирішила стати американською громадянкою. На цій фотографії вона отримує відповідні папери в Лос-Анджелесі. Ми бачимо зневажливе ставлення єврейського судді до цієї події з того, що на знімку він вдягнений лише в сорочку: він розуміє, що присяга Дітріх означає її зраду батьківщині.
Батько зателефонував мені до Швейцарії, повідомив, що відтепер я також