як справжній дослідник, терпіння та витримку, юнак не ризикнув пошкодити портрет, здряпуючи фарбу ножем у спробі відразу ж побачити виявлену картину. Він негайно покинув місце, де зробив своє відкриття, і подався за людиною, котра могла б надати йому кваліфіковану допомогу. За три дні він повернувся із дуже досвідченим художником, паном Волтером К. Дуайтом, чия майстерня розмістилася біля підніжжя Коледж-гіллу, і майстерний реставратор картин одразу ж узявся за роботу, застосовуючи свої випробувані методи та відповідні хімікати.
Старий Ейза та його дружина, дещо стривожені візитами незвичайних відвідувачів, були належним чином винагороджені за завдані незручності.
Робота художника просувалася, і Чарльз Вард із усе наростаючим інтересом стежив за тим, як на світ, після тривалого забуття, з’являються все нові лінії та тіні. Дуайт став реставрувати знизу, і оскільки портрет був у три чверті натуральної величини, обличчя з’явилося лише через певний час. Але вже незабаром стало помітно, що на ньому зображений худорлявий чоловік із стрункою поставою, одягнений у темно-синій фрак, вишитий жилет, короткі штани з чорного атласу та білі шовкові панчохи. Він сидів у різьбленому кріслі на тлі вікна, крізь яке виднілися доки та кораблі. Коли художник розчистив горішню частину портрета й Вард побачив акуратну перуку та худорляве, спокійне, нічим не примітне обличчя, воно здалося знайомим як Чарльзу, так і художнику. І лише згодом, коли прояснилися всі деталі цього гладкого блідого обличчя, у реставратора й у його замовника аж подих перехопило від подиву: з почуттям, близьким до жаху, вони збагнули, який зловісний жарт зіграла тут спадковість. Бо остання розчинна ванна й останній порух леза явили на світ Божий обличчя, приховане століттями, і відкрили враженому Чарльзу Декстеру Варду, чиї думки були постійно звернені в минуле… його власні риси в образі жахливого прапрапрадідуся!
Вард привів батьків, щоб ті помилувалися на виявлену ним дивину, і батько негайно ж вирішив придбати картину, хоча вона й була виконана на вбудованій у стіну панелі.
Разюча схожість обох попри те, що чоловік, зображений на портреті, був явно старшим, здавалася дивом; якась химерна гра природи створила через півтора століття точну копію Джозефа Карвена! Пані Вард була зовсім не схожа на свого віддаленого пращура, хоча вона й могла пригадати кількох родичів, котрі мали якісь риси, спільні з її сином і давно померлим Карвеном. Вона не надто зраділа знахідці й заявила чоловікові, що портрет було б краще спалити, ніж везти додому. Жінка твердила, що в портреті є щось демонічне, він огидний їй і сам по собі, й особливо через надзвичайну подібність із Чарльзом. Однак пан Вард, практичний і владний гендляр, власник численних ткацьких фабрик у Рівер-По-йнті та долині Потуксету, не був схильний прислухатися до жіночих примх і потурати забобонам. Портрет теж вразив його схожістю із сином, і він вважав, що юнак заслуговує на такий подарунок. Не варто й казати, що Чарльз гаряче підтримав