верствах «освічених» суб’єктів, такими неглибокими, що врешті-решт підготували ґрунт для скептицизму. Девід Г’юм розпочинає третій етап, тобто етап скептицизму, і так само як Вільям Оккам, привносить його одночасно в царини логіки та етики. Скептицизм Г’юма мав величезний вплив; можна сміло стверджувати, що донині не тільки англійська, а й німецька філософія виявляє менш чи більш помітні сліди цього впливу. І все ж скептичний напрям, урочисто відкритий Г’юмом, досить швидко викликав реакцію у вигляді четвертого етапу Но-вочасної філософії – останньої стадії її занепаду. До цієї стадії належить школа шотландських філософів і Кант разом з німецькою ідеалістичною філософією. Ми можемо тут знайти достатньо ознак, що характеризують цей етап; школа шотландських філософів, рятуючись від скептицизму, звертається до «здорового глузду», до «хлопського розуму» (common sense), а отже, до нового джерела, з якого перед тим ще не черпали знань і наукового пізнання; приймає ряд певних положень, істинність яких не є, щоправда, очевидною, проте які попри те вважаються істинними саме на підставі здорового глузду. А Кант? Також і Кант приймає погляди, істинність яких не є зовсім очевидною та які попри те вважаються істинними; ті погляди – це відомі кантівські «апріорні синтетичні судження», які є підставою будь-якого знання. Аби показати, на чому ґрунтується істинність таких суджень, яка не є зовсім очевидною, Кант написав «Критику чистого розуму». В ній він доходить висновку, що ці судження тому не є хибними, бо речі, яких вони стосуються, достосовуються до цих суджень, котрі є результатом організації нашого мислення. Отож, згідно із Кантом «мати слушність» не означає мислити так, щоби думка стосувалася дійсного стану справи, а означає мислити відповідно до організації нашого мислення, і тоді дійсний стан справи виявиться пристосованим до наших думок. Однак бажаючи розтлумачити, в який спосіб це може статися, Кант знову втрачає ґрунт під ногами і починає схилятися до скептицизму, котрий, власне, хотів спростувати. Бо виявляється, що всі ті апріорні синтетичні судження можуть стосуватися тільки явища (Erscheinung) речей, але ніколи речей самих по собі (Ding an sich). Тому Кант мав би, діючи послідовно, так само як і Вільям Оккам, вилучити з наукових досліджень такі питання, як існування Бога, безсмертя душі, свободу волі і т. п. А Кантові, навпаки, залежить на тому, щоби перемогти та подолати скептицизм; отож, він звертається до нового джерела знань, яке перед цим не визнавали підставою наукового пізнання, – до відчуття. Розум, щоправда, не повчає нас про ці важливі питання, але наше відчуття каже вірити в Бога, у безсмертя душі, у свободу волі, а це відчуття нас не обманює. Аби не видавалося надто дивним те, що відчуття мають бути підставою для пізнання та знання, Кант назвав їх «практичним розумом».
Однак Кант – то лише початок реакції проти скептицизму; у нього були наступники, що перевершили його у відкритті нових засобів пізнання; з’явилися Фіхте та Шеллінґ, а також найголовніший