в практиці управління. Жоден провидець не може передбачити всіх питань майбутнього, і жоден документ розумного обсягу не може вмістити правильні відповіді на всі можливі питання. Хто мусить видавати втеклих рабів – влада федерального центру чи штату? У Конституції не сказано нічого конкретного. Чи може Конгрес заборонити рабство в територіях? У Конституції не сказано з цього приводу нічого визначеного. Чи може Конгрес захищати рабство в територіях? У Конституції не сказано і з цього приводу нічого певного.
Довкола питань такого роду виникають усі наші конституційні суперечки, і ми розділяємося у відношенні до них на більшість та меншість. Якщо меншість не погоджуватиметься, то більшість повинна погодитися або ж уряд має піти у відставку. Іншої альтернативи не існує, бо, залишаючись при владі, уряд солідаризуватиметься з однією або іншою стороною. Якщо меншість у такому разі відщепиться від більшості, замість того щоб погодитися з нею, то вона створить прецедент, який, у свою чергу, розщепить і погубить її, тому що всяка меншість, яка виникне в її власному середовищі, відщеплюватиметься від неї кожного разу, коли більшість відмовиться бути контрольованою такою меншістю. Чому, наприклад, через два або три роки яка завгодно частина нової Конфедерації не зможе довільно відколотися знову, так само як і частини чинного Союзу мають намір вийти з його складу?
Усі, хто тепер плекає наміри відокремитися, поволі привчаються саме до таких дій.
Чи існує серед штатів, що збираються створити новий Союз, така бездоганна тотожність інтересів, яка породжуватиме лише гармонію і не допустить нового розколу?
Ясно, що центральна ідея прибічників розколу – це, по суті, анархія. Єдиним справжнім сувереном вільного народу є більшість, яка обмежується певними рамками за допомогою конституційних застережень та заборон і завжди легко міняється разом із зваженими змінами думок і відчуттів народу. Усякий, хто відкидає це, неминуче скочується до анархії або деспотизму. Одностайність неможлива. Правління меншості як перманентний устрій є абсолютно неприпустимим, тому якщо відкинути принцип більшості, то нічого не залишається, окрім анархії або деспотизму в певній формі.
Я не забуваю про займану деким позицію, згідно з якою конституційні питання треба вирішувати у Верховному суді, і я нітрохи не заперечую, що рішення, які він ухвалює, мають у будь-якому випадку бути обов’язковими для сторін як щодо судового клопотання, так і щодо предмета цього клопотання, і що всім іншим органам влади належить ставитися до них украй шанобливо і враховувати у всіх аналогічних випадках. Звичайно, не виключено, що таке рішення в якій-небудь конкретній справі може виявитися помилковим, проте через те, що потенційні згубні наслідки обмежуватимуться лише цим окремим випадком, а рішення може бути анульоване, так і не ставши прецедентом для інших справ, у нього є всі шанси виявитися меншим злом, аніж ті біди, які породила б інша практика.
У той же час чесний