кістки, який, втім, ніяк не пов’язаний із цією розповіддю.
– Моєю відповіддю на ваше питання, – сказав капітан, усміхаючись, – стане історія про Невезучого Кірні. Якщо, звісно, ви не проти її послухати.
У відповідь я стукнув по столу кулаком, щоб покликати Росселін.
– Гуляючи одного вечора вулицею Чупітулас, почав Капітан Малоне, – я зауважив, особливо для цього не стараючись, низенького чоловіка, який швидко йшов мені назустріч. Він наступив на дерев’яний люк у льох і провалився крізь нього. Я врятував його від купи м’якого вугілля внизу. Він нашвидкуруч обтрусився, сиплючи багатою лайкою, ніби низькооплачуваний актор повторює слова прокляття циганки. Йому, очевидно, треба було промочити горло від слів вдячності й пилу. Своє бажання випити він виражав так щиро, що я пішов із ним у кафе на тій самій вулиці, де ми випили трохи дешевого вермуту табітерів.
Дивлячись через стіл від себе, я нарешті добре розгледів Френсіса Кірні. Він мав десь метр сімдесят зросту, але був міцно збитий. Волосся його було темно-руде, а рот такий маленький, що я дивом-дивувався, як з нього могли так швидко вилітати слова. Він мав такі ясні, сповнені надії світло-блакитні очі, яких я ще не бачив. Він складав двоїсте враження: чоловіка, загнаного в кут, і якого краще не чіпати.
– Щойно з узбережжя Коста-Рики, шукав золото, – пояснив він. – Другий помічник капітана на торгівельному судні сказав мені, що місцеві добувають із піску на пляжі досить золота, щоб розплатитися за весь ром, червоний ситець і кімнатні органи світу. Того самого дня, коли я туди приїхав, синдикат «Джон Інкорпорейтид» отримав урядову концесію на всі мінерали, які там добувалися. Я одразу підхопив лихоманку й шість тижнів рахував зелених і синіх ящірок в халупі з трави. Мені треба було повідомити, що я одужав, бо там справді були рептилії. А тоді я повернувся третім кухарем на норвезькому судні, на якому вибухнув котел. Решту шляху я доплив по річці на прибережному поромі, який зупинявся біля кожного рибака, який хотів купити тютюну – очевидно, щоб сьогодні провалитися крізь той люк. А тепер я тут, чекаю нового нещастя. А воно не забариться, не забариться, – сказав дивакуватий містер Кір-ні, – прилетить до мене з моєї нещасливої зірки.
Кірні мені відразу сподобався. У ньому я бачив холодне серце, невгамовну натуру й доблесного борця проти сваволі долі – а, отже, такого цінного товариша в небезпеках і пригодах. Я ж саме шукав такого товариша. На причалі фруктової компанії мене чекав п’ятсоттонний пароплав, готовий відпливати наступного дня, завантажений цукром, деревом і рифленим залізом у порт – ну, давайте просто назвемо цю країну Есперандо – діло було не так давно, й ім’я Патріціо Малоне там все ще на вустах, коли йдеться про політику. Під цукром і залізом були заховані тисяча вінчестерів. В Аґуас-Фріас, столиці, дон Рафаель Вальдевія, міністр воєнних справ, найбільший патріот Есперандо, з великим серцем, чекав мого прибуття. Ви, поза сумнівом, чули про маленькі війни та повстання в тих дрібних тропічних республіках. Вони всього лиш дрібка