мене.
Ралф дивився просто перед себе. Руки міцно зчеплені.
– Розповіси все, що схочеш, у відділку.
– Трясця, та хай говорить, – мовив Рамадж. – Заощадить нам час.
– Заткайся, Трою, – відказав Ралф, невідривно дивлячись на дорогу, що розгорталася попереду. Террі помітив, як на його шиї напнулися дві жили, утворивши цифру «11».
– Ралфе, я не знаю, як ви на мене вийшли чи чому вам заманулося арештувати мене на очах у половини міста, але вам тут геть клепки позривало.
– Усі так кажуть, – відмітив буденним тоном Том Єйтс, який сидів поруч. – Тримай руки на колінах, Мейтленде. Навіть носа не думай чухати.
Террі почало прояснюватися в голові, не зовсім, але потроху, і він став пильнувати вказівки офіцера Єйтса (на форменій сорочці виднівся бейджик з ім’ям). У Єйтса був такий вигляд, наче він так і чекав нагоди вдарити свого арештанта, у наручниках чи без.
Хтось їв у цій машині енчілади, Террі в цьому був упевнений. Може, куплені в «Сеньйорі Джо». Улюблена забігайлівка його дочок, вони завжди там багато сміялися – чорт, вони всією родиною сміялися й дорогою додому закидали одне одному, що хтось пускає гази.
– Послухай мене, Ралфе. Будь ласка.
Ралф зітхнув:
– Окей, слухаю.
– Ми всі послухаємо, – сказав Рамадж. – На всі вуха, друже, на всі вуха.
– Френка Пітерсона вбили у вівторок. У вівторок по обіді. Про це в газетах писали і по телебаченню передавали. У вівторок, у ніч із вівторка на середу й у саму середу я був у Кеп-Сіті. Повернувся о дев’ятій чи дев’ятій тридцять у середу ввечері. Ці два дні хлопцями займалися Ґевін Фрік, Баррі Гуліган і Лукаш Пател, батько Бейбіра.
На мить в автівці запанувала тиша, якої не уривала навіть рація – її напередодні вимкнули. На секунду Террі зрадів, бо повірив цілком і повністю – зараз Ралф накаже цьому великому копу за кермом зупинити машину. А тоді обернеться до Террі й із такими широко розчахнутими, винуватими очима скаже: «Ой, Господи, ото ми хука дали, атож?»
Натомість, так само не обертаючись, Ралф промовив:
– Ага. Ось і славнозвісне алібі.
– Що? Не розумію, про що ти го…
– Ти ж тямущий хлопець, Террі. Я це знав іще з самого нашого знайомства, коли ти тренував Дерека в Малій лізі. Якщо ти не зізнався, а я на це сподівався, хоч і не розраховував, то неодмінно мав би надати якесь алібі, – Ралф зрештою озирнувся, і Террі здалося, що він дивиться в обличчя геть незнайомої людини. – І так само неодмінно ми те алібі розіб’ємо. Бо ти попався. Ще й як попався.
– А що ти робив у Кеп-Сіті, тренере? – спитав Єйтс.
Раптом чоловік, який навіть не дозволяв Террі носа чухати, заговорив дружнім і зацікавленим тоном. Террі мало не розповів йому, чим там займався, але передумав. Логіка почала витісняти рефлекси, і він збагнув, що ця автівка, разом із її запахом енчілад, була ворожою територією. Час заткнутися й тримати рота на замку, поки до відділка не приїде Гові Ґолд. І тоді вони вдвох розберуться з цим неподобством. На це небагато часу піде.
Террі