стану вашого здоров’я. Вже й не кажу про задоволення прочитати ці твори й обговорити їх з вами!
– О, в цьому я можу вам посприяти, – відповів Ніцше. – У моєму багажі є примірники цих книжок. Позичу їх вам. Сьогодні ж, трохи згодом, привезу їх сюди.
Радий, що хитрощі дали наслідки, Броєр захотів чимось відплатити Ніцше.
– Присвятити своє життя писанню, вилити свою душу в книжки й мати так мало читачів – це жахливо! Багато хто з моїх знайомих віденських письменників вважав би таку долю гіршою, ніж смерть. Як ви це витримували? Як витримуєте досі?
Ніцше не відгукнувся на Броєрову ініціативу ні усмішкою, ні тоном голосу. Дивлячись поперед себе, він проказав:
– Де той віденець, який тямить, що поза межами Рінґштрасе теж є простір і час? Я терплячий. Може, до двотисячного року люди наважаться читати мої книги. – Ніцше рвучко встав. – Отже, у п’ятницю?
Броєр зачув опір і нехіть. Чому Ніцше вмить став такий холодний? Таке трапилося вдруге. Вперше – коли йшлося про кладку, і щоразу, як зрозумів Броєр, Ніцше так поводився після спроби подати йому руку співчуття. «Що це означає? – роздумував доктор. – Що професор Ніцше не терпить, коли хтось іде на зближення або пропонує допомогу?» А тоді згадав, що Лу Саломе застерегла, щоб навіть не пробувати загіпнотизувати Ніцше. Здається, це пояснюється тим, що він бере близько до серця все пов’язане з владою.
Якусь мить Броєр уявляв, як повелася б Саломе на таку відповідь Ніцше. Не пропустила б її повз вуха, зразу ж дала б відсіч. Вона могла б сказати: «Чому це, Фрідріху, кожного разу, коли хтось каже тобі щось приємне, ти огризаєшся?»
«Іронія долі, – міркував Броєр, – я ж сердився на зухвалість Лу Саломе, а тут раптом вичаровую її образ, щоб порадила, що робити!» Але він швидко відігнав ці думки. Може, вона й сказала б так. А Броєр не спроможеться на таке. Тим паче тоді, коли холодний професор Ніцше вже рушив до дверей.
– Так, у п’ятницю, о другій, професоре Ніцше.
Ніцше злегка вклонився й прудко вийшов із кабінету. Стоячи біля вікна, Броєр спостерігав, як він, зійшовши сходами, роздратовано відмовляється від фіакра, зиркає на потемніле небо, по вуха закутується шарфом і стомлено плентається вулицею.
Розділ 7
О третій ранку наступного дня Броєр знову відчув, що під ногами розпливається земля. Знову, шукаючи Берту, він пролетів сорок футів і опустився на мармурову плиту, оздоблену таємничими символами. Доктор прокинувся в паніці, серце калатало, нічна сорочка й подушка просякли потом. Обережно, щоб не розбудити Матільди, він вибрався з ліжка, навшпиньки подибав до вбиральні, помочився, одягнув свіжу нічну сорочку, перекинув подушку на сухий бік і спробував навіяти на себе сон.
Але цієї ночі так і не вдалося заснути. Він лежав, слухаючи глибокий Матільдин подих. Усі спали – п’ятеро дітей, служниця Луї, куховарка Марта й нянька Ґретхен. Усі, крім нього. Броєр стояв на сторожі всієї оселі. Саме йому – невсипущому трудівникові,