сили антисемітизм, який поставив хрест на Броєровій університетській кар’єрі; засновано партію Шенерера[48] – Німецьке національне товариство; лунали злобні антисемітські промови на зборах Австрійського товариства реформ – під’юджували членів ремісничих гільдій нападати на євреїв у сферах фінансів, преси, залізниць і театру. Ось цього тижня Шенерер поставив вимогу поновити колишні законодавчі обмеження на життєдіяльність євреїв, чим викликав заворушення в усьому місті. Броєр знав, що стан справ тільки погіршуватиметься. Такі настрої вже заполонили університет. Недавно студенти оголосили: оскільки юдеї народилися «не родовитими», відтепер вони не мають права на дуель як сатисфакцію за образу. Наразі не було нападок на єврейських лікарів, але це тільки питання часу.
Він слухав негучне Матільдине хропіння. Ось де справдешній клопіт! Вона присвятила все своє життя чоловікові, любила його, була матір’ю його дітей. Завдяки її посагу, що дали батьки Альтманни, Броєр став заможним. Щоправда, Матільда злостилася на нього через Берту, але хто може звинувачувати за таке? Жінка мала право на злість.
Броєр знову глянув на неї. Коли одружувався, Матільда була найгарніша з усіх дівчат, яких він коли-небудь бачив. Та й досі залишається такою. Ще вродливіша, ніж імператриця, Берта, ба навіть Лу Саломе. Хто з чоловіків у Відні не заздрить Броєру? Чому ж тоді він не може цілувати, навіть торкатися її? Чому лякається її розтуленого рота? Звідки взялося це страхітливе уявлення, що треба вирватися з рук Матільди, бо в ній джерело його страждань?
Доктор розглядав її в напівтемряві. Її солодкі губи, витончений звід вилиць, шовковисту шкіру. Він уявляв, як старіється, покривається зморшками це обличчя, як засихає шкіра й відпадає пластівцями, оголюючи череп барви слонової кості. Він розглядав розбухлі груди, сперті на грудну клітку, на ребра. Згадалося, як колись він, прогулюючись на заметеному вітром пляжі, натрапив на тушу величезної риби. Її бік майже розклався, і відбілені голі ребра вищирялися на Броєра.
Спробувавши стерти смерть зі спогадів, Броєр пробурмотів свою улюблену магічну формулу – вислів Лукреція: «Там, де смерть, немає мене. Там, де я, немає смерті. Навіщо журитися?» Але це не допомогло.
Доктор труснув головою, стараючись відігнати понурі думки. Звідки вони взялися? Від розмови з Ніцше про смерть? Ні, цей філософ не накинув таких думок, а просто випустив їх на волю. Вони завжди існували й не раз навідувалися. Але де саме в мозку вони крилися, коли не були на гадці? Фройд має рацію: у мозку має бути резервуар мудрованих думок, непідвладних свідомості, завжди насторожених, завжди готових зібратися й вийти на сцену свідомого мислення.
І не тільки думки криються в цьому резервуарі підсвідомості, а й почуття! Кілька днів тому Броєр, сидячи у фіакрі, заглянув в екіпаж, що їхав поряд. Пара коней бігла, везучи двох пасажирів – літнє подружжя з кислими обличчями. А кучера не було. Екіпаж-привид!