я розповіла йому про сторінки, списані незнайомим письмом, яке мені так і не вдалося розшифрувати.
– Дай подивитися.
Ми разом погортали альбом. Кассі торкався жорстких жовтих аркушів з вимушеною цікавістю. Я помітила, що він навмисне не торкається написаного, хоча погладжує пальцями інші речі – фотографії, висушені квіти, крильця метеликів, клаптики тканини, приклеєні до паперу.
– Божечки, – стиха пробурмотів він. – Я й не знав, що вона таке витворила, – він поглянув на мене. – А ти ще кажеш, що не була її улюбленицею.
Рецепти одразу зацікавили його більше за все інше. Пальці, що гортали альбом, ніби повернули собі колишню спритність.
– Тарт зі сливами і мигдалем, – шепотів він. – Сирний клафуті з вишнями. Я їх пам’ятаю!
Раптом, захопившись, він ніби помолодшав, став колишнім Кассі.
– Тут усе, – промовив він. – Усе.
Я тицьнула в один із написаних не по-нашому абзаців.
Кассі розглядав його якийсь час, а потім розреготався.
– Це не італійська, – пояснив він мені. – Невже ти не пам’ятаєш?
Йому все це видавалося дуже кумедним і веселим. У нього навіть вуха затрусилися, схожі на голубінки.
– Це ж мова, яку вигадав батько. Він ще називав її «біліні-енверліні». Хіба не пам’ятаєш? Він же повсякчас так балакав…
Я спробувала пригадати. Мені було сім років, коли він помер. «Має ж бодай щось зберегтися в пам’яті», – сказала я собі. Але збереглося надто мало. Усе поглинула темна жадібна прірва. Я пригадую батька, але уривками. Запах молі й тютюну від його масивного пальта. Він один любив топінамбур, тож ми всі змушені були його їсти хоча б раз на тиждень. Одного разу я загнала рибальський гачок між великим пальцем і долонею, а його руки тримали мене, поки голос наказував бути хороброю… Його обличчя я пам’ятаю за фотографіями, і всі вони сепією. А в закапелку пам’яті міститься щось далеке, те, що темрява з неохотою виплюнула. Батько щось белькоче нісенітною мовою та широко всміхається, Кассі сміється, я теж сміюся, хоч і не розумію жарту, а мати єдиний раз десь далеко, їй нас не чути, можливо, у неї напад мігрені, наше несподіване свято…
– Я щось пам’ятаю, – нарешті промовила я.
Кассі терпляче пояснив. Мова переставлених складів, слів задом наперед, безглуздих префіксів і суфіксів. Ini tnawini inoti plainexini. Я хочу пояснити. Minini toni nierus niohwni inoti. Я не знаю, кому.
Дивно, але Кассі, здавалося, було байдуже до таємних записів матері. Він впився поглядом у рецепти. Усе інше було для нього мертвим. А от рецепти він міг зрозуміти, помацати, скуштувати. Я відчувала, як незручно йому було стояти надто близько до мене, наче моя схожість із матір’ю могла заразити і його.
– Якби мій син побачив усі ці рецепти… – стиха мовив він.
– Не кажи йому, – різко відповіла я. Я вже почала розуміти, що Яннік за людина. Що менше він знатимете про нас, то краще.
Кассі знизав плечима.
– Звісно, не скажу.
І я повірила йому. Це означало, що я не так схожа на матір, як йому здавалось. Господи Боже, я довірилась йому, і на якусь мить