Одна така вкусила Жаннет Ґодін, коли вона сухим полуднем йшла босоніж по мілководдю. За тиждень її поховали у дворі церкви Святого Бенедикта, під невеличким гіпсовим хрестом із янголятком. Коханій донечці… 1934–1942. Я була на рік від неї старша.
Раптом я відчула, ніби піді мною розкрилась безодня – гаряча глибока яма, схожа на велетенську пащу. Якщо Жаннет померла, то і я можу. Будь-хто може. Кассі зверхньо подивився на мене з висоти своїх чотирнадцяти років і процідив: «Природно, що люди помирають під час війни, дурепо. І діти також. Люди постійно мруть».
Я спробувала пояснити, але зрозуміла, що не можу. Те, що гинуть вояки – навіть мій батько, – то одне. І цивільні гинуть під час бомбардувань, хоч у Ле-Лавезі майже не бомбили. Але то було геть інше. Мої сновидіння погіршилися. Я годинами чатувала біля річки з рибальським сачком і ловила на мілині хижих брунатних змій.
Я трощила їхні мудрі пласкі голови об каміння та вішала мертві тіла на оголені корені понад берегом. Тиждень такого полювання – і з коріння звисало двадцять чи більше мертвих змій, а навкруги стояв гнітючий – риб’ячий і гнилісно-солодкий – сморід. Кассі й Ренетт були тоді ще в школі (вони обоє вчилися в колежі в Анже), тож саме Поль першим побачив, як я з прищіпкою на носі завзято бовтаю сачком у муляці.
На ньому були шорти й сандалії, і він тримав свого пса Малабара за поводок із мотузки.
Я ковзнула по ньому байдужим поглядом і повернулася до води. Поль всівся поруч зі мною. Малабар розлігся на доріжці й відхекувався. Я не звертала уваги на них обох. Нарешті Поль заговорив:
– Щ-що сталося?
Я знизала плечима.
– Нічого. Полюю, от і все.
Знову мовчанка.
– На з-змій, – його голос був навмисне байдужим.
Я досить зухвало кивнула.
– То й що?
– Та нічого, – він потріпав Малабара по голові. – Роби собі, що хочеш.
Пауза тягнулась, мов равлик на перегонах.
– Мені цікаво, чи це боляче, – нарешті сказала я.
Він подумав хвилинку, ніби намагаючись зрозуміти, про що я, а потім похитав головою.
– Не знаю.
– Кажуть, отрута проникає в кров і ти дерев’янієш.
Ніби засинаєш.
Поль ухильно поглянув на мене – і не погодився, і не став заперечувати.
– К-Кассі к’же, що Жаннет Ґодін, м’буть, бачила Стару Маму, – нарешті промовив він. – Ну, ти розумієш. Саме тому змія її і в-вжалила. То прокляття Старої Мами.
Я похитала головою. Кассі, завзятий оповідач і захоплений читач історій у дешевих пригодницьких журнальчиках (з назвами на кшталт «Материнське прокляття» або «Варварська юрба»), повсякчас теревенив про щось таке.
– Я думаю, Старої Мами не існує, – байдуже кинула я. – Я ж ніколи її не бачила. Та й прокляття – то брехня. Усі це знають.
Поль поглянув на мене з обуренням і сумом.
– Звісно, існує, – пробурмотів він. – І зараз вона тут, на дні. М-мій батько одного разу бачив її, задовго до того, як