батько спав на стільці в кухні, коли в матері були ті погані періоди. Одного ранку ми побачили, як він миє лоб у кухонній раковині, а вода червона від крові… Випадково забився, пояснив він нам. Дурний випадок. Але я пам’ятаю, як виблискувала кров на теракотових кахлях. А на столі лежало довге поліно. На ньому теж була кров.
– Вона ж не скривдить нас, татку?
Він якусь мить дивився на мене. Cум’яття на секунду чи дві. А в очах я бачила вагання, ніби він зважував, як багато можна розповісти.
Потім він усміхнувся.
– Звісно ні, люба. – «Що за питання?» – читалося в його усмішці. – Вона ніколи не завдасть тобі шкоди.
Тато загорнув мене в обійми, і я відчула запах тютюну й молі, солодкуватий запах застарілого поту. Але я не забула його вагання, його роздуми. Він міркував про це мить. Прокручував у голові, скільки нам розповісти. Можливо, гадав, що в нього попереду є час, багато часу, щоб пояснити нам, коли ми трохи подорослішаємо.
Тієї ж ночі до мене долітали різні звуки з батьківської спальні – крики, биття скла. Я прокинулася рано й побачила, що батько всю ніч провів на кухні. Мати встала пізно, але була бадьорою – такою життєрадісною я ніколи її не бачила: мугикала собі під ніс пісеньку, перемішуючи в круглій мідній каструлі зелені помідори для варення, мені навіть перепала жменька жовтої аличі з кишені її фартуха. Ніяковіючи, я спитала, чи їй краще. Вона глянула на мене, не розуміючи, про що я, обличчя в неї було пусте й невиразне, мов чиста тарілка. Пізніше я прослизнула в їхню кімнату й побачила, як батько затягує розбите віконне скло вощеним папером. Підлога була засипана склом з вікна та камінного годинника, який тепер лежав на мостинах циферблатом униз. На шпалерах, якраз над приголов’ям, засох червоний мазок, і я зацікавлено розглядала його. П’ять відбитків її пальців і плямою – долоня. Коли через декілька годин я заглянула туди знову, стіна виявилася ретельно відчищеною, а сама кімната стала охайною. Ніхто з батьків не згадав про цей інцидент, обоє поводилися так, ніби нічого не сталося. Але після цього батько на ніч запирав двері нашої спальні, а вікна закривав на засув, ніби боявся, що хтось може до нас увірватися.
7
Коли батько загинув, я по-справжньому майже не горювала. Шукаючи в собі скорботу, я наткнулася лише на якусь затверділість усередині, як кісточку в плоді. Казала собі, що більше ніколи не побачу його обличчя, але на той час я й так майже забула, яке воно. Для мене він став як ікона, гіпсовий святий із закоченими очима та ґудзиками на уніформі, які м’яко поблискували. Я спробувала уявити, як він лежить мертвий на полі битви або як його останки скинули до братської могили, бо його розірвало міною, що влучила просто в обличчя… Я уявляла різні жахи, але всі вони справляли на мене не більше враження, ніж нічні кошмари. Кассі сприйняв цю новину з усіх нас найгірше. Почувши про смерть батька, він втік з дому на два дні й повернувся виснажений, голодний і вкритий слідами від комариних укусів. Він ночував на іншому березі Луари, там, де ліси переходять у болото. Гадаю, він