зустріло його непривітно.
Він брів передсвітанковою вулицею, роззирався навсібіч, намагався прочитати невигадливі вивіски та написи на вітринах, знову видобуваючи із закамарків пам’яті потрібні знання та спогади, й відчував, як груди наповнює спокій і незрозуміла сила. Вогке повітря стало тим живильним еліксиром, котрого не вистачало його виснаженому організму.
Там, у великому Місті, він жодного разу не міг вдихнути на повні груди, постійно заходячись кашлем, ніби саме повітря було просякнуте отрутою, що чорними вервечками висотувалася із безлічі димарів. Але тоді, коли він ще був таким малим, що не знав про існування димарів, а поруч були батьки й життя лише починалося, звикнути можна було до всього. Якби одного разу замість двох пар рук не зосталась одна. Той, чиї руки були грубішими й від кого не пахло молоком, одного разу щез і більше не з’являвся. Після цього почалися кошмари.
Він струснув головою. Спогади назавжди лишаться з ним. Пошматовані, уривчасті, з вихопленими миттєвостями, що застрягли в мозку.
Кошмари завжди починались однаково, там – за брудною шматою запиначки, що відгороджувала його закапелок від решти кімнатки, де вони жили вдвох із мамою. Мама…
– Пане, не бажаєте чудово зустріти день? – від жіночого голосу, який висмикнув його з пелени спогадів, він аж підскочив. Навпроти стояла дівчина й запитально вглядалася в його обличчя.
Розділ 2
1
– Ну, зрозумій ти, усе дуже просто, – від збудження Большаков підхопився зі стільця. – Ми якраз про це балакали! Клепка у твого хлопця випала: він нафантазував собі подружку. Коли ж чергову фантазію вбив собі в голову чи з клієнтом свою пасію вгледів, то й порішив її!
Яків мовчки тупився у вікно. Він не слухав Архипових слів, бо за дві доби, що минули від дня убивства, чув їх у різних інтерпретаціях безліч разів. Ні, не міг Миколашка ось так холоднокровно… Чи міг? Якщо подумати, то що йому відомо про Миколашку? Коли Яків уперше з’явився в лікарні, хлопчина був там на побігеньках уже років зо два й ніхто лікарню без його вайлуватої постаті й уявити не міг.
– …ти мене чуєш? – Большаков поторсав Якова за плече.
– Га? Так, мабуть.
– То ти погоджуєшся?
– Із чим?
– Та все із тим самим! – Большаков припинив снувати кімнатою сюди-туди й підставив стілець упритул до похмурого приятеля. – Погодься, що ця справа проста як… як двері!
– Ні. Не погоджусь, Архипе.
– Ох ти ж… – Большаков змахнув руками й ляснув долонями по колінах. – Знову за рибу гроші! Ну, зрозумій же…
– Не хочу! – підвищив голос Яків, грюкнув стільцем і собі забігав кімнатою. – Не хочу я розуміти, бо якраз нічого не розумію! Поясни мені, якщо тобі так усе зрозуміло, для чого Миколашці вбивати свою дівчину?
– То ж я тобі всі версії вже по стонадцять разів викладав!
– Ось! Саме «версії»! У множині! Їх багато! А мені потрібна одна. Тому, що тільки одна