себе пальцем.
– Так, – не дав йому доказати Архип. – Весна настала, Яшо. Ти за своєю роботою взагалі ні на що не зважаєш.
– А чого ти вирішив, що ця дівчина – не із салону мадам Беті?
– Та ти що, Якове? – щиро здивувався Большаков. – Ти знаєш, які у мадам Беті дівчатка?
– Зізнаюся, що ні. Хоч одну з них нещодавно бачив.
– І за яких обставин? – підморгнув Большаков, переходячи на драматичний шепіт.
– Та ні за яких. Фотокартку я бачив.
– Ет, з фотокартки нічого як слід не визначиш.
– Сьогодні я доводив панові поліцмейстеру протилежне.
– Отакої! – знітився Архип. – Твоя правда. Та байдуже! Дівчатка мадам Беті – то ж не трупи, боронь Боже! Там трохи інакша експертиза потрібна, щоб скласти цілісне враження.
– Ох, почула б тебе Оксана!
– Та я що? То я не з власного досвіду кажу. У мене на таке задоволення не вистачило б грошей.
– А що – дорого беруть? – у грудях Якова ворухнулось недобре передчуття.
– Друже, – Архип демонстративно підвищив голос і легенько поторсав Якова за плечі, немов намагаючись його опам’ятати, – та то ж не просто собі дівки для задоволення солдатні. Там такі кралі, що нам із тобою про таких і не мріяти!
– Дивно, – пошкріб потилицю Яків. Тривожна думка ще не визріла остаточно, проте не давала змоги від неї відмахнутися.
– Що тебе дивує?
– Ти ж зустрічав у нашій лікарні Миколашку?
– Отого, що трохи тойво? – Большаков покрутив пальцем біля скроні. – І що з ним?
– Нещодавно мав із ним розмову. Опустимо подробиці, та він стверджував, що незабаром планує одружитися. І здогадайся з ким?
– Мабуть, із якоюсь повією, коли вже про них зайшло.
– Не з якоюсь, Архипе, а з дівчиною із салону мадам Беті.
– Що?! – Большаков вигукнув так голосно, що кілька перехожих сахнулися від них геть із переляку. – Ти тямиш, про що говориш?
– Зважаючи на твій вигук, не надто. І саме це мене турбує.
– Та дівчаткам мадам Беті начхати на якогось там недоробленого Миколашку! Та за ними впадають всі офіцери Проскурова! Та… – Большаков добирав потрібні слова, хоч Яків і без них зрозумів усе, що той силкувався пояснити. – Миколашка! Та кожна з них, якби захотіла, склала б компанію першим людям міста! Ну, може, й не першим, та з миколашками нізащо б не валандалася.
– То хлопець мені збрехав?
– Та ясна річ! Я з ним особисто не знайомий, аби судити отак, але поміркуй сам – навіщо таким дівчаткам якийсь там Миколашка? Тим паче – одружитися?
– Дивно… Дуже дивно. Може, він видає бажане за дійсне?
– А я почім знаю? То вже тобі дізнаватися.
– Так-так, дізнатися не завадило б, – Яків зробив паузу. – І знаєш, що ще? Коли я запропонував йому привести свою наречену до мене, він запевнив, що вона поїхала до батьків, і натомість показав фотокартку. Тоді я не надав цьому значення. А ось зараз мені це здається дивним.
– Та бреше він! – виголосив остаточний