з тобою, Архипе, ані, тим паче, поліція не є дядьками з натовпу! І вважати так, як дядьки, не маємо права! І коли замість усіх «версій» у нас залишиться одна, коли ця одна матиме як підтвердження незаперечні докази та перейде у статус факту, ось тоді я й повірю, що Миколашка вбив… А поки, даруй мені, Архипе, але він для мене лише наляканий підліток.
– Скажеш таке – наляканий… – не надто впевнено пирхнув Большаков.
– Про це вже дозволь міркувати мені, – Яків заграв жовнами. – Як мені відомо, до медицини ти не причетний.
Між друзями назрівав конфлікт, і лише вроджена флегматичність та доброта Большакова стали на заваді його розгоранню. Архип примирливо махнув рукою й зітхнув.
– Та заспокойся, Яшо…
– Зрозумій мене, – голос Якова зазвучав миролюбніше. – Зараз містом піде поголос, нібито щойно Ровнєр обійняв посаду головлікаря, як його підопічний скоює вбивство! Та ще й яке! Не просто у п’яній бійці десь у генделику! А вивертає нутрощі дівчині!
– Так, – Большаков скрушно пошкріб руду потилицю. – Погана слава.
– Та до сраки ту славу! Я ж не за власну шкуру тремчу. А ось на лікарні, уяви собі, яка пляма! Хто до нас після такого звернеться? Нічогенька собі лікарня! З такої хтозна чи й повернешся, коли в ній такі люди працюють.
– Ну, Миколашка ж не був лікарем.
– А кого це хвилюватиме?
– Але ж ти в душу йому не зазирнеш!
– Проте мусив би… – Яків присів за стіл, обхопивши руками голову.
– Яшо, – голос Большакова звучав винувато, наче саме від нього залежало те, чим він збирався поділитися з приятелем, – поліція закриває справу…
– Що?! – Яків підхопився, ніби хтось уперіщив його батогом по плечах. – Що ти сказав?..
– Поліція закриває справу, – тихо повторив Архип.
– Але ж… – Яків у розпачі застиг посеред кімнатки, – як, на Бога, так можна? Адже нічого конкретного по справі немає!
– Мерлінський особисто розпорядився…
Яків підскочив до Большакова та схопив його за петельки, марно силкуючись зрушити з місця.
– Тебе зумисне до мене підіслали?! Говори, шлемазл! Навмисне?! Щоб нарешті переконати мене?!
Большаков рішучою й дужою рукою стис Якову зап’ястя та повільно відвів його скручені у пароксизмі ненависті пальці подалі від свого обличчя.
– Ша! Яшо, не роби дурниць!
– Відповідай! – плювався слиною Яків. – Та гнида поліційна навмисне підіслала тебе до мене, щоб я нарешті погодився!
– Та ніхто нікого не підсилав! – не витримав і собі визвірився Большаков. І саме така, незвична для його поведінки, реакція подіяла на Якова краще за вдаваний спокій.
Він прокашлявся, пирхнув, як пес, що вхопив гарячого, а тоді безвільно опустив руки.
– Як таке може бути?
– А хто йому указ? – Большаков охолов так само швидко, як і спалахнув. – Він вирішив, що нічого незрозумілого у справі немає, убивцю вже ув’язнено, за кілька тижнів – суд.
– Але ж знаряддя вбивства…