про це я й хотів вас просити, – Яків підвівся та прочинив двері.
– Заходьте, Архипе, – почулося з кабінету, і Большаков одразу ж злякано сховав голову в плечі. Яків же заспокійливо підморгнув приятелеві.
– Пане поліцмейстер.
– Пан Ровнєр щойно переконав мене, що ваші таланти можуть стати нам у нагоді.
Большаков смикнувся, немов щойно почув, що йому залишили у спадок як мінімум титул із родовим маєтком на додачу.
– Тож я даю свою згоду на використання фотографії в найближчій справі, де це видасться доцільним.
– Пане Мерлінський, я доведу, що моя робота буде потрібною та доцільною.
– Зі свого боку можу поки що гарантувати, Архипе, що всі ваші витрати буде відшкодовано.
– Щиро дякую, вашбродь! – Большаков кулею вилетів з кабінету й гучно захряснув двері.
За кілька хвилин Яків уже стояв на ґанку, насолоджуючись свіжим повітрям.
7
Надвечір того самого дня Большаков затягнув Якова до ресторації, безугаву торочачи, що просто мусить віддячити приятелеві за послугу. Проте довго висидіти у просякнутій тютюновим димом і наповненій гамором залі Яків не зміг і вже за півгодини втік з Архипом надвір, у напоєне леготом надвечір’я. Вони неквапом простували людними вулицями, підставляючи обличчя легеньким доторкам халамидника-вітерцю, що десь над Заріччям нахапався запахів диму, мокрої землі та первоцвітів.
«На луках понад Бугом, певно, уже жовто від кульбаби, – подумав Яків. – Та за роботою нíколи не те що до річки вибратися, а й просто пройтися містом».
– Сьогодні можна, – наче читаючи другові помисли, обізвався Большаков і приклався до пляшки з вином. – Сьогодні ти зробив велику справу!
– Нічого я ще не зробив. Тільки й того, що Мерлінського нарешті виловив.
– Погляньте на нього! Ти не просто його виловив, ти з ним розмовляв, і він тебе слухав! А це ого-го! Він же знаєш як на нижчих за статусом дивиться? Як на вошей. А ти тепер неабихто, ти – ек… – він гикнув і перехрестив рота, – експерт від медицини!
– Поки що це сама назва. Хтозна, як усе обернеться, коли дійде до діла.
– Та було б діло! – Большаков потряс кулаками, розхлюпуючи вино. – Ось тоді ми себе покажемо!
– Ага, наче Шерлок Голмс і доктор Ватсон, – гмикнув Яків.
– А це що за двоє?
– Вигадка одного талановитого англійця. Не зважай.
– Ет, байдуже, – Большаков голосно ковтнув із пляшки й запропонував її Якову, але той відмовився. – Але в тебе й сталеві нерви. Як ти з отим солдафоном балакав!
– Просто, – стенув плечима Яків.
– Е-е, не скажи. Я ж під дверима підслуховував. «Не тягніть, пане Ровнєр! Ви заінтригували мене над міру!» – майстерно скопіював Большаков поліцмейстерів голос. – Я ще жодного разу не чув, аби Мерлінський до когось так говорив.
За нехитрою балачкою друзі дійшли до Набережної та звернули на Старе місто. Тут, серед приземкуватих будиночків, час ніби зупинився, під стінами та між парканами вже залягали тіні й лише вершечки костелу палали