вражено витріщив очі:
– Якове, у тебе сьогодні часом не іменини?
– Чого б це?
– Бо он тобі подарунок везуть, – він мотнув головою в бік екіпажа.
Яків різко обернувся й застиг від здивування – екіпаж поліцмейстера! Він заметушився, розхлюпав чай, тицьнув склянку до рук Большакову й наготувався стояти до останнього, але доп’ясти свого.
Високий худорлявий чолов’яга, по-військовому карбуючи крок, наблизився до ґанку.
– А-а, пане Ровнєр, якщо не помиляюся?!
– Добрий день, пане поліцмейстере! Ви маєте рацію. Тимчасово виконую обов…
– Знаю, знаю, – перервав його Мерлінський і злегка потис простягнуту руку, – пан Штофф мені вас так детально описав у листі, що ми з вами вже заочно знайомі.
За сивими вусами не можна було вгадати, чи всміхається поліцмейстер, чи то тільки здається через густі зморшки біля примружених очей. Якову подумалось, що якби на вустах цього чоловіка зараз і бриніла усмішка, вона була б аж ніяк не приязною. Ще з дитинства Яків недолюблював людей, із виразу обличчя яких неможливо визначити, чи кепкують вони з тебе, а чи щиро тобі всміхаються. А тут ще й ці вуса. Яків мимоволі скривився, наче надкусив кисле яблуко.
Поліцмейстер піднявся сходами й відчинив перед Яковом двері:
– Прошу, пане Ровнєр. Ви вже вкотре не можете зустріти мене на місці, але, даруйте, – така служба.
Яків пробурмотів щось на зразок: «так-так, я все розумію» (поліцмейстерове вибачення, як і його несправжня усмішка, здавалося фальшивим) і прошмигнув у прочинені двері.
Мерлінський неквапом, як і годилося людині його чину, пройшов до управи, скинув шинель і ретельно обсмикнув мундир. Яків ніяково тупцяв у кутку – увесь його бойовий запал і рішучість зникли, тож зараз він почувався, немов школяр на відповідальному екзамені в суворого викладача. Пам’ять послужливо вималювала університетський іспит із філософії, і Яків нарешті збагнув, кого ж нагадує йому Мерлінський, – професора класичної філософії Мнішека! За виразом обличчя останнього теж ніколи не вдавалося визначити, чи той тепло мружиться, неначе ласкавий наставник, чи глузує зі студента, ховаючи за попелястими вусами стиснені в риску вуста. Недивно, що Мнішека поза очі називали перевертнем.
Поліцмейстер Мерлінський мав суперечливу славу. У місті про нього говорили різне, причому всім чуткам можна було вірити. Подейкували, що він не гребує хабарами, проте справу свою знає чудово й тримає управу в шорах. Дехто кривився, вважаючи його не надто метикованим служакою та звинувачуючи в його особі всю проскурівську поліцію в некомпетентності та непрофесійності.
Яків, котрий до цього стикався із поліцією лише в особі Большакова, ще до зустрічі вирішив підступити до Мерлінського неупереджено. Та наразі перше враження вже склалося: Мнішека студенти не любили, а підсвідомість не просто так витягла з глибин пам’яті його не надто приємний образ.
– Прошу за мною, – поліцмейстер розчахнув двері до кабінету. –