поглянув на світлину, зворотний бік якої прикрашало зображення візитівки «Фотографії Юргілевича». На знімку, спершись на спинку плетеного стільця, стояла вродлива дівчина у білій сукні та капелюшку.
– Вона дуже гарна, Миколашко. Сподіваюся, коли повернеться, ми все ж зустрінемося?
– Так, неодмінно, – закивав головою хлопець. – Ми так і планували. Я можу йти?
– Лиш одне прохання. Забіжи сьогодні ввечері на квартиру до Карла Івановича й дізнайся, як його здоров’я, а завтра мені повідомиш.
Карл Іванович Плейшнер – їхній фельдшер – тиждень тому невдало послизнувся на порозі власного будинку й так підвернув ногу, що мусив забути про службу до повного одужання.
Миколашка мовчки кивнув і зник із кабінету.
У дрібних клопотах день добіг кінця несподівано швидко, за вікнами стемніло, й сестра запалила лампи. Яків відкинувся на спинку крісла та прислухався до бурчання в животі – від часу лікарняного обіду минуло вже кілька годин.
– Яшо, – до кабінету зазирнула медсестра, – ви вечеряти будете?
– Певно, ні, – Яків повів очима на годинник, а тоді на темне вікно. – Що у нас із прийомом?
– На сьогодні вже завершили, Наталочка дає раду стаціонарові.
– Так, сутужно без Карла Івановича.
– Миколашка десь із чверть години як до нього подався.
– Так, я йому звелів. Думаю, якщо у нього спав набряк і немає постійного болю, чи не попросити Юхима, аби возив його на службу. А на сьогодні у мене все, – Яків запхав стосик відібраних паперів до портфеля, загасив лампи та вийшов у коридор.
Ровнєр затримався на ґанку й на повні груди вдихнув аромати міста, з якого тікала зима. Він міг заприсягтися, що у повітрі пахне ранньою весною, тим ледь уловним духом мокрої землі, яка ось-ось зарясніє першими жаринками кульбаби, сирого ніздрюватого снігу, що під теплим дощем танув просто на очах, і важким запахом воронячих гнізд. Небо затягнули низькі хмари, тож вулиця потопала в ранніх сутінках.
Вуличного освітлення у місті майже не було, а тих двох десятків ліхтарів, які блимали на Олександрівській і кількох прилеглих вулицях, для полегшення долі перехожих не вистачало. Крізь закіптюжене скло тих ліхтарів ледве-ледве пробивалося світло: ліхтарники виконували свою роботу абияк, безугаву нарікаючи то на старі щітки, то на гнилі драбини, а то й на самого Господа Бога.
У сутінках, та ще й за такої паскудної, як сьогодні, погоди, місто завмирало. Короткий світловий день вирував життям, торгівлею, лайками, євреями, кіньми, возами, перекупками, церковним дзвоном, воронами й заклопотаними городянами, що намагалися встигнути владнати всі справи до настання темряви. Коли ж у місто заповзала сутінь, запалюючи підсліпуваті ліхтарі на Олександрівській, лише освітлені вікна чи вітрини магазинів і ресторацій нагадували, що у Проскурові живуть люди. О такій порі можна було побачити, як там чи тут краєм вулиці рухається плямка світла – то запізнілий перехожий брів, підсвічуючи собі ліхтарем і збираючи біля себе кількох бідолах, котрі не мали змоги освітити собі дорогу самотужки.
Яків