випнув груди колесом, аж затріщали ґудзики на жилеті. Медсестра захоплено сплеснула руками.
– Отакої!
– Саме так, ось наказ, – Яків змахнув аркушами.
– І що ж тепер? – сестра запитально глянула на Якова. – Тобто я хотіла, звісно, сказати: вітаю вас, пане Ровнєр.
– Дякую, Ольго Харитонівно, але який же я вам пан? Цей папірець нічого в мені не змінив, аби я почав вимагати до себе особливого звертання.
– Воля ваша, Яшо, – розпливлася в усмішці помітно задоволена жінка. – Які будуть перші вказівки на новому місці?
– Варто було би послати Миколашку до Журавльова по шампанське та із шиком відсвяткувати моє несподіване підвищення, але позаяк не годиться розпочинати нову справу з алкоголю, зваріть мені, Ольго Харитонівно, кави.
– Буде зроблено, – медсестра відчинила двері.
– А Миколашку все ж покличте до мене. Маю для нього доручення. І ще одне, Ольго Харитонівно, сподіваюся, прізвисько «Старий» до мене не приклеїться!
3
– Кликали, Якове Соломоновичу? – незграбний хлопець зайшов до кабінету й зупинився, переминаючись з ноги на ногу. Микола Кушнір, котрого всі кликали просто Миколашкою, по-дитячому наївний здоровань, служив при лікарні двірником і кур’єром, а також виконував дрібні доручення, що не потребували багато розуму.
– Так! – Яків облишив папери та простяг хлопцеві складений у кілька разів аркуш. – Ось це я попрошу віднести до поліційного відділку, знайти там Большакова й передати йому.
– До поліційного відділку, знайти Большакова, передати листа, – повагом повторив Миколашка, закотивши очі під лоба й загинаючи пальці.
Яків схилився над паперами, даючи зрозуміти, що хлопчина може йти, проте Миколашка не рухався, знічено тупцяючи на місці й потираючи долоні.
– Якове Соломоновичу, – він закусив губу, опустивши очі долу, – я тут хтів спитати…
– Так? – Яків із жалем глянув на папери, проте терпляче чекав, доки Миколашка добере слова.
– Тута таке діло… – Миколашка впустив шапку, але не зауважив цього, продовжуючи терти долоні. – Я хтів спочатку до Амвросія Михайловича звернутися, але Ольга заборонила мені…
– Ольга Харитонівна, – виправив підлітка Яків.
– Так… Ольга Харитонівна мені заборонила турбувати його з дурницями.
– З дурницями?
– Ну, так вона сказала… Я навіть не знаю, як це краще розказати, – червона фарба залила Миколашчині щоки.
– Не соромся, говори як своєму другові.
– Так? От добре! – радісно скинувся той. Нерішучий вираз обличчя змінила усмішка. – Кілька місяців тому… Словом, у мене є дівчина, Якове Соломоновичу.
– Он як, – розплився в усмішці Яків.
– Так. І ми хочемо одружитися.
– То це ж чудово! – Яків підвівся з наміром потиснути хлопцеві руку. – Сподіваюся, твоя наречена такої самої думки. Можу лише привітати тебе!
– От! А Ольга…
– Ольга Харитонівна.
– Так, Ольга Харитонівна, – Миколашка