час моєї відсутності обійняли посаду головного лікаря.
Яків приголомшено ковтнув клубок, що став поперек горла.
– Ваша освіта, молодість та ентузіазм якраз дають змогу зайнятися справами лікарні, бо вони у нас, ви самі знаєте…
– Так, – Яків вичавив із себе хоч щось на доказ, що стежить за ходом розмови. Тим паче, що Старий мав рацію: Проскурівська казенна міська лікарня тільки й того, що називалася лікарнею, – коштів на її утримання виділяли мало, тож заклад функціонував більшою мірою для галочки в офіційних паперах.
– Після мого повернення я, можливо, рекомендуватиму вас… – він відкашлявся, – на цю посаду й на постійній основі. Ви людина молода, я давно помічав ваше бажання працювати на благо міста, розвивати, так би мовити, лікарську справу, вам і карти в руки.
Яків кивнув, із тону Старого розуміючи, що розмову ще не закінчено. У грудях витанцьовували вогняні коні, дихання вихоплювалося тремтливими хвилями – збудження вихлюпувало через край. Та й було від чого хвилюватися: головний лікар у неповні тридцять три – це не абищо!
– Ви ж бо, мабуть, знаєте, що серед містян шириться недобра слава про нашу лікарню. Люди й справді з куди більшим бажанням несуть гроші єврейським цирульникам за кровопускання, ніж звертаються по кваліфіковану допомогу до профільного закладу! – Штофф відійшов від теми, важко засопів і пристукнув кулаком по стосику паперів. – Дев’ятнадцять смертей під час пологів за минулий рік! Чотири породіллі та п’ятнадцять немовлят! А все чому? Тому, що краще звернутися до бабки, аніж прийти до лікарні!
Старий гарячкував дедалі більше, і Яків кашлянув у кулак, відволікаючи його увагу.
– Так! – Старий зупинився на півслові. – Я звернув трохи не туди. Каюсь. Отже, ви мене зрозуміли, пане Ровнєр?
– Звісно, Амвросію Михайловичу, – Яків кивнув, стримуючись, аби не взятися тиснути Старому руку. – Спробую вас не підвести.
– Та вже ж спробуйте, – лікар усміхнувся, від чого вся його бундючність зникла. – Однак це ще не все, про що б я хотів поговорити.
Серце Якова затріпотіло в грудях, бо обличчя Старого знову набуло заклопотано-серйозного вигляду і він почав порпатися у паперах. Невже після підвищення Старий усе ж улаштує якусь неприємність?
– Ага! – Старий знайшов те, що шукав. – Цю справу я теж передоручаю вам, пане Ровнєр, як молодому, енергійному, п’яте-десяте, й, зрештою, як тимчасовому головному лікареві, котрому ось це, – він помахав папірцем, – й адресовано.
Він передав цидулку Якову, продовживши:
– Не кваптеся, детально ознайомитесь у вільний час. Я лише введу вас у курс справи, аби не почуватися геть непричетним. Цей лист – від нашого поліцмейстера з проханням про сприяння. Якщо стисло, то на базі нашої лікарні спільно із поліційним управлінням заплановано передбачити штатну одиницю лікаря, котрий буде підпорядковуватися поліції у справах, що потребуватимуть медичної консультації. І такою «штатною одиницею» я бачу вас.
– Мене?
– Так, саме вас! Чи ви знаєте у нас іще одного хірурга, випускника