до когось, хто, вочевидь, ішов за ним. «Хтось» голосно стогнав і бідкався.
– Ох, сили вже нема… – слідом за голосом матеріалізувався і його зігнутий у три погибелі власник.
Процесія рухалася коридором, і «кожух» заозирався у пошуках лікарів.
– Є хто живий?
– Що сталося? – Яків підскочив до чоловіків. Поруч заметушилася медсестра.
– Ет, – «кожух» махнув рукою й затнувся. – Таке, пане дохтор, шо й на голову не напнеш, не те, шо людям розказувати.
– Ну, мені можна.
– Нє, хай уже Степан сам вам і розповідає, – помотав головою «кожух» і підступив до печі, прикладаючи руки до теплих кахлів.
– Ох, пане дохтор, – простогнало з-під кудлатої шапки, – спіткало таке, шо не тільки показати, а й зізнатися сором. Така зараза вчепилася, хоч плач! Лише так і можу ходити, а розігнуся – вогнем пече, штрикає, мало не до печінок, наче самі чорти засмаженого цвяха в гузно пхають, прости Господи!
– Та говори ж уже, шо ти дохтору баки забиваєш, – не втримався «кожух».
– А ти б мовчав уже! – й собі визвірився Степан, мало не плачучи. – Чиряка маю, пане дохторе. Та такий, бісова душа, вигнався, як горіх, їй-Богу!
– Зрозуміло, – коротко кинув Яків. – Ходіть-но до оглядової, і будемо готуватися.
Підтримуючи пацієнта попід руку, Яків побрів із ним до оглядової.
– Пане дохторе, – Степан спробував розігнутися й довірливо поглянув Якову в очі, – чесно говоріть – ви мені поможете?
– У фурункульозі немає нічого страшного. Ось зараз подивимося на вашого красеня й будемо готуватися до операції.
– Операції? – у голосі дядька забринів неприхований переляк.
– А як ви думали? – Яків допоміг дядькові зняти затертого овечого кожуха. Кімнату відразу ж заповнив важкий дух. – Наталочко, винесіть це з оглядової та дайте мені до столу більше світла. А ви спускайте штани та вкладайтеся животом на стіл.
– Пане дохторе, – той узявся було за шворку коло пояса, а тоді стишив голос і кивнув на сестричку, – а баришня теж коло мене буде?
– Так. У неї така робота, не переймайтеся.
– Ох, – похитав головою дядько, нарешті спустив штани й ліг на стіл, – ото робота, прости Господи, щодня чиєсь гузно перед носом бачити…
Хвилин за сорок двері оглядової рипнули, й сестра понесла простирадла до комірчини. Слідом за нею на своїх двох вийшов винуватець оказії Степан, затягуючи шворку на штанах і обережно мацаючи зад.
– А ось до пов’язки прошу без причини не торкатися!
Дядько злякано відсмикнув руку й знічено зиркнув на лікаря.
– Пане дохторе, а як же я, тойво, до вітру ходитиму?
– Протягом двох найближчих днів – тільки на відро! – від печі, де й досі грівся «кожух», долинув короткий знущальний регіт.
– Ох, прости, Господи, гріхи мої тяжкі, – звів очі догори дядько.
– І прошу поставитися до цього серйозно. Застудитися для вас зараз найгірше! Горілку п’єте?
– Ну…