отримає чесну відповідь на запитання, яке його вже давно турбувало.
– А що вам розповіли? – обережно запитав Старий Джек.
– Що його порішили на Великій війні. Але я народився 1920 року і ніяк не можу второпати, як таке могло бути.
Старий Джек якийсь час мовчав, а Гаррі застиг на краєчку свого сидіння.
– Його, певна річ, поранили на тій війні, але маєте рацію, не це стало причиною його смерті.
– Тоді як він помер? – наполягав Гаррі.
– Якби я знав, то сказав би, – відповів Старий Джек. – Але в той час поширилося стільки чуток, що я й не знав, кому вірити. Проте є кілька людей, зокрема, троє з них, котрі, без сумніву, знають правду про те, що сталося тієї ночі.
– Мій дядько Стен, вочевидь, один із них, – припустив Гаррі, – а хто інші двоє?
Старий Джек повагався, перш ніж відповісти:
– Філ Гаскінс і пан Г’юґо.
– Пан Гаскінс? – сказав Гаррі. – Він мені й слова не скаже. А хто такий пан Г’юґо?
– Г’юґо Беррінґтон, син сера Волтера Беррінґтона.
– Сім’я, що володіє судноплавною компанією?
– Саме так, – підтвердив Старий Джек, остерігаючись, що зайшов занадто далеко.
– А вони також гідні, мужні та богобоязливі люди?
– Сер Волтер є одним із найкращих, кого я коли-небудь знав.
– А як щодо його сина, пана Г’юґо?
– Боюся, що його зліпили з іншого тіста, – сказав Старий Джек і більше не став нічого пояснювати.
4
Чепурно вдягнений хлопчик сидів поруч зі своєю матір’ю на задньому сидінні трамвая.
– Наша зупинка, – повідомила вона, коли транспорт зупинився.
Вони вийшли і повільно почвалали схилом до школи, сповільнюючи раз по раз кожен крок.
Однією рукою Гаррі тримався за матір, в той час як другою стискав набиту валізку. Обоє мовчали, спостерігаючи за кількома кебами Генсома[8], а також кількома автомобілями з шоферами, які вишикувалися перед воротами школи.
Батьки тиснули синам руки, а матері, загорнені в хутра, обіймали своє потомство перед тим, як клюнути їх у щоку, як пташки, неохоче змушені визнати, що їхні пташенята мусять вилітати з гнізда.
Гаррі не хотів, щоб мати цілувала його перед іншими хлопцями, тому відпустив її руку ще за п’ятдесят ярдів від воріт. Мейзі, відчуваючи незручність сина, нахилилася та швидко поцілувала його в чоло.
– Удачі, Гаррі! Зроби так, аби ми всі пишалися тобою.
– Прощавай, мамо, – сказав підліток, стримуючи сльози.
Мейзі обернулася і пішла назад схилом, а сльози заливали їй щоки.
Гаррі ступив уперед, згадуючи розповідь дядька про те, як він вискакував із шанців біля Іпру, кидаючись у бік ворожих позицій. «Ніколи не озирайся, інакше ти мрець».
Та Гаррі хотілося озирнутися, але він знав, що коли це зробить, то чкурне, доки не опиниться в безпеці у трамваї. Він стиснув зуби і продовжував іти.
– Як минули вакації, друзяко? – питав один хлопець іншого.