паперові, але Гаррі просто склав руки, нахилився над столом і повільно прочитав кожне запитання. Він був одним із останніх, хто узяв ручку.
Гаррі не міг знати, що пан Голкомб міряє кроками тротуар на вулиці, почуваючись набагато нервовішим, ніж його учень. Як і те, що його мати кожні кілька хвилин зиркає на годинник у фойє «Королівського готелю», подаючи вранішню каву. Або що панна Мандей стояла на колінах у мовчазній молитві перед вівтарем у церкві Святого Різдва.
За кілька хвилин після того, як годинник вдарив дванадцяту, всі екзаменаційні роботи позабирали, і хлопцям дозволили вийти із зали – дехто сміявся, дехто хмурився, інші ж були в задумі.
Коли пан Голкомб побачив Гаррі, його серце тьохнуло.
– Усе було аж так погано? – поцікавився він.
Гаррі не відповідав, аж поки не переконався, що жоден інший хлопець не зможе почути його слова.
– Зовсім не те, що я очікував, – сказав він.
– Що ви маєте на увазі? – з тривогою запитав пан Голкомб.
– Запитання виявилися занадто легкими, – пояснив Гаррі.
Пан Голкомб відчув, що йому ніколи в житті ще не виголошували кращого компліменту.
– Два костюми, мадам, сірі. Один гранатовий блейзер. П’ять білих сорочок. П’ять білих жорстких комірців. Шість пар шкарпеток – довгих сірих. Шість комплектів білої білизни. Й одна краватка школи Святого Беди, – ретельно перевірив список продавець. – Гадаю, що нічого не забув. О, ні, хлопчику ще знадобиться й шкільна кепка.
Він зазирнув униз, відсунув шухляду і витягнув із неї червоно-чорну кепку, яку вдягнув Гаррі на голову.
– Ідеально пасує, – похвалив він.
Мейзі з гордістю всміхнулася синові. Гаррі вже кожним порухом нагадував учня школи Святого Беда.
– Загалом три фунти, десять шилінґів і шість пенсів, мадам.
Мейзі намагалася не виказувати свого сум’яття.
– Чи не можна якісь речі придбати вживаними? – прошепотіла вона.
– Ні, мадам, це не магазин вживаного краму, – заперечив продавець, який уже вирішив, що цьому клієнтові кредит надавати не варто.
Мейзі розкрила гаманець, передала чотири банкноти і чекала на здачу. Вона зітхнула з полегшенням, коли школа Святого Беди виплатила першу стипендію наперед. Особливо тому, що їй ще треба було купити дві пари шкіряних черевиків – чорних із шнурівками, дві пари білих кедів із шнурівками і одну пару капців для спальні.
Продавець кашлянув:
– Хлопчику також знадобляться два комплекти піжам і халат.
– Так, звісно, – погодилася Мейзі, сподіваючись, що їй вистачить грошей у гаманці, щоб покрити витрати.
– І якщо я правильно зрозумів, цей хлопчик – хорист? – продовжував продавець, придивляючись до списку.
– Атож, – гордо відповіла Мейзі.
– Тоді йому знадобиться одна чорна ряса, два підрясники, червоний і білий, а також медальйон Святого Беди.
Мейзі захотілося втекти з крамниці.
– Ці речі йому надасть школа, коли він