цілком онімечене, отож говорила і читала вона виключно німецькою. Лише в глибокій старості, коли всі її сини (а Масарик мав двох молодших братів) стали видатними діячами чеського національного руху, вона при зустрічах почала відповідати їм поганою словацькою мовою. Але читати чеською чи словацькою так ніколи й не навчилася і до самої смерті користувалася своїм німецьким молитовником, який Масарик пам’ятав ще з раннього дитинства – як першу книжку, побачену в своєму житті. За часів дитинства майбутнього безкомпромісного борця з пангерманізмом в домі безроздільно панувала німецька мова – тільки нею розмовляла мати, нею ж намагався відповідати їй батько, який, утім, постійно збивався на словацьку. Німецькою змалечку розмовляв удома й Томаш, а словацькою – лише з хлопцями на вулиці. «Такий собі сільський хлопець дев’яти років має купу роботи, – згадував через 75 років президент республіки, повільно оклигуючи після важкого інсульту. – Тільки порахуйте: мусить уміти свистіти губами, крізь зуби, запхавши до рота один палець, два пальці, в кулак; потім на два способи лускати пальцями. Мусить уміти стояти на голові, ходити на руках, крутитися колесом та добре втікати, це головне… Далі мусить уміти стріляти з лука, з рогатки, добре влучати каменем, їздити верхи, вміти вилізти на кожне дерево, ловити рибу, плавати, розкладати багаття в лісі, кататися на ковзанах та санчатах, ходити на ходулях. Розуміється, перед тим усім селянський хлопець мусить допомагати матері в хатнім господарстві і батькові в полі».
Утім, уже в шість з половиною років Томаш пішов до початкової сільської школи в Годоніні, де виявив великі здібності до навчання. Вчитель порадив батькам віддати хлопця до середньої школи, з тим, щоб потім він міг скінчити учительську семінарію. 1861 року батьки з дозволу «панства» послали Томаша до німецької реальної школи в Густопечі, яку він скінчив 1863 року. Батьки тоді знову жили в Годоніні і Масарик повернувся до них – ходив до місцевої школи, допомагав учителеві вчити малечу, сам учився музики, багато читав і думав над прочитаним. Проте до учительської семінарії можна було вступити лише маючи 16 років, а Томашеві було 14. Чекати було задовго і мати відвезла сина до Відня, де улаштувала його учнем до слюсаря.
Розвинутому не по роках та дуже серйозному хлопцеві було не до смаку виконувати учнівські обов’язки – допомагати жінці майстра в хатньому господарстві, роздувати міхи або механічно відливати підковки. Одначе все це Томаш терпляче зносив, а вночі, коли його товариші спали, перечитував свої улюблені книжки, привезені з дому. «Мабуть, я ще довше б це витримав, – згадував Масарик, – але один співучень украв і продав мої книжки. І мені стало так сумно, що я втік додому, до Чейча. Особливо тяжко мені було без атласу, яким я щовечора “мандрував” цілим світом».
Батьки не втратили надії прилаштувати свого сина до ремесла – віддали його в науку до сільського коваля. Майбутній президент був ковальчуком близько року. Але навіть через 35 років, коли зустрічався